На запах м’яса. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
А мені тепер… геть не брешеться!
– Не питатиму.
У кімнатці – тиша. Тільки дрова в печі потріскують.
– Ще по чарці?…
– Хочу! – Майчин язик – поперед думок. – А ви… Теж назавжди?
– Ні.
Майка лякається.
– А до літа… будете?
– Буду.
– Добре… Мені – щоби ви до літа…
– Навіщо?
Майка знизує плечима.
– Та так… – Дивиться на янголятко з ненавистю.
– У нас тут сусіди добрі, – чує Улянин голос. – І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…
– Піду! – Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?
– Можеш у мене заночувати, – пропонує Уляна.
– Не можу. – Майка натягує пуховичок, суне до дверей.
– Зачекай! І я для тебе гостинець маю. – Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. – У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.
Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.
– А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?
– У нас тут спокійно, – відказує Уляна. – Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш – не доберешся.
– А як я закричу… ви ж почуєте? – уперто перепитує Майка.
– Почую.
– Добраніч…
Майка брьохає до темної сірої хати – холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?…» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки – жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…
– Куди всі поділися? – Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі – брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!
Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки – як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?…
Матюкнулася на рудого облізлого собаку, – застиг за метр, в очі заглядає, – винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися,