Рівно за місяць після появи на Лупиному хуторі, сьомого холодного лютого, Майка гріла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого Толю Гороха незрозумілими вибриками – навідріз відмовилася пити «Фармацитрон», ялозила вологими очима по білій стелі, шепотіла: «Ластівку б…» Це ж просто. Узяти фарб, що Толя приніс їх тиждень тому, бо Майка надумала наново побілену піч маками уквітчати, заколотити лазурі, й от тобі не стеля – небеса. А чорного в житті завжди через край. Вигреби сажі з печі, до будь-якої фарби чи олії додай – на ластівку вистачить.

      – Мань, припиняй уже ці концерти, – сказав Горох. – Лікуватися треба.

      Майка не пам’ятала, коли саме Толя вперше назвав її Манею. Манькою-манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе.

      – Чи оленів перестріти… – прошепотіла сухими вустами. – Толь… Тут є олені?

      – Бачив…

      – Хай би вийшли з лісу. До мого двору.

      – Одужуй, пошукаємо. – Поставив на стіл склянку з гарячою водою, показав Майці пакетик «Фармацитрону». – Заколотити? Вип’єш?

      – І так незле, – вперлася. – Ластівку б…

      Горох брови зсунув, присів на край тапчана: що за дурна? І дратуватися на неї – зайве. Наче козу на мотузці, водити йому ту Маню, бо відпустити ніяк – пропаде ж.

      – Прилетять навесні – повна стріха буде тобі тих ластівок, – відказав.

      Майка відірвала від стелі вологі очі, обхопила гарячими руками Толину ногу.

      – У Капулетцях є «Пепсі-кола»? «Пепсі» хочу…

      – Та добре. – Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба. – Не вставатимеш?

      «Ні», – самими очима.

      Коли за годину Толя Горох із пляшкою «Пепсі» кульгав лугом навпростець від Капулетців до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору, трусилася під ватяною ковдрою – загорнулася в неї, з чобітків босі ноги стирчать. Задерла голову в ясні небеса, спостерігала за чорними круками: кружляли-линули-ширяли у вишині, ганяли одне одного, співали-крукали.

      – Мань, ну годі! До хати йди!

      – Що вони роблять?… – прошепотіла Майка.

      – Та ясно що – кохаються.

      – У небесах?…

      – А де ж їм? Птахи – не люди.

      – Я теж… там хочу.

      Горох підхопив на руки легку дівчину.

      – Та добре, – пробурмотів із прикрістю, поніс до хати. – Тільки одужай спочатку.

      Довгий тиждень Майка горіла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на Гороха вологими здивованими очима.

      – Уже?… – питала.

      – Що? – Горох обтирав Майчине тіло водою