Спокій настав лише по обіді. Хто сказав, що чужі проблеми вирішувати легко, най відкусить собі язик. Так думала Ліза, поклавши голову на стіл. Голова була важкою і не хотіла тримати рівновагу, а надто – думати. Але перед тим, як доповзти до канапи й упасти в обійми Морфея, вона таки вирішила переглянути пошту. Нових листів було два: один – від агентства, що надавало їй роботу, інший – від якоїсь Глорії. Перший відкривати вона не стала, бо на 99,9 % була упевнена, про що там ідеться. Жадібно розкриваючи другий, вона мало не впала уже від першого речення: «А я тобі скажу…» Добре пам’ятаючи свою останню писанину, а особливо запитання, яким вона завершила лист «в нікуди», Ліза дійшла жахливого висновку: послання таки знайшло свого адресата. Але яким чином??? Хтось читає її чернетки. Хтось підкидає їй під двері мертвеччину. Хтось за нею стежить. Комусь вона потрібна. Кому? «…кидай цього виродка, нещасного бабія, хай валить по Європах, Байрон сраний. Ти класна, ти просто не уявляєш, яка ти класна, і жоден хтивий бугай не має тебе торкатися. Тобі потрібне щось особливе, правда ж? Можеш не відповідати, просто чекай». Перша логічна думка – це, мабуть, котрась із прихильниць Артура. Бо Ліза ніде не знайомилася з чоловіками, тим паче настільки близько, щоб хтось міг у неї закохатися. Ну, навіть якщо то писала ревнива дівка, як вона могла проникнути в її найсокровенніше? Так, наче стояла тоді за спиною і стежила. Сучка-невидимка! Ні, все це маячня. Тут взагалі не може бути ніякої логіки. Раптом з усієї маси відчуттів яскраво стало виокремлюватися одне – власне, те, що різало і вбивало Лізу зсередини, – відчуття сорому, так наче її застали на гарячому, наче зненацька стягнули ковдру і виставили на люди усі непристойні дрібнички. У грудях сперло повітря, закололо в потилицю – наближався апокаліпсис. Дихала, наче тягла колючу густу карамель, хапалася губами за Божий кисень, довго боролася зі своїм