На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
дочку в спину, тітка Одарка гнала її поперед себе до кузні. Ми йшли назирці, хоч тітка й кричала до нас, щоб ми щезли з її очей, не доводили до гріха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не відпиляв їй разом з чавуном і голову. Дибаючи поруч зі мною, Ванько всю дорогу бубонів:
– Краще б вона оте горнятко наділа. Горнятко хоч розбилося б.
I відразу ж, щоб заглушити, мабуть, совість, підіймав кашкет, обережно торкався рукою голови:
– Ось помацай, яку вона гуляку тією качалкою набила!
З чужих зубів
Ніколи у нас вже не було кращого пса, ніж Котько.
Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, і він як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своїми блискучими очима-намистинками, так і приворожив наші душі!
На свою біду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотіло ночувати в будці, а все просилось до хати, і наші серця не витримували. Потай від мами впускали ми Котька, а щоб надійніше заховати, то брали у ліжко. І як же гнівалася мама вранці, коли дурний Котько брав та й вилазив з-під ковдри на мамині очі! Скільки разів збиралася вона віднести цуценя назад, але ми голосили як недорізані, і мама не витримувала:
– Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тільки. Але дивіться мені: знайду ще раз Котька у когось під ковдрою – тоді хоч кричіть, хоч плачте, все одно віднесу!
Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на ніч, і клятви тієї нам вистачало… до наступної ночі.
Ріс Котько разом з нами, гасаючи лісами та луками, бігаючи купатись на річку, ділячи наші радощі й болі. І не було вірнішого друга, ніж Котько. Дістанеться, було, котромусь із нас на горіхи, заб’ється зі своєю бідою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечі покладе, в носа лизне – тільки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гірку долю – і полегшає на душі.
Так непомітно і виріс Котько. А що не знав він ні ланцюга, ні бійки і ріс поміж нами, то не було, мабуть, в усьому світі пса добродушнішого від нашого. До всіх родичався, хто не заходив до двору.
– І що то за собака, що й не гавкне ніколи! – ремствує, було, мама. – Обберуть колись злодії – він і оком не моргне.
Та ми не дуже журилися з того, тим більше що й красти в нас не було чого. Не мали ми ні корови, ні овець, ні свиней. Був лише Котько та кіт на хазяйстві.
Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообіцяла розповісти мамі, що я бешкетував на уроках. Побився б із Сергійком, щоб хоч трохи відвести душу, але брата, як на гріх, не було, і я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двір.
Стояла тепла та сонячна погода – тим похмуріше було в мене на душі. Пожбурив грудкою в горобця, що цвірінчав у кущах, показав язика Соньці, яка кликала мене до себе у двір, і похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися від усього білого світу.
Тут і надибав Котька. Він лежав на пухкій землі і, мружачи від насолоди очі, гриз здоровенну кістку. Кістка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив її з пащеки навіть тоді, коли вгледів мене.
Я заздрісно дивився на нього. Щасливий Котько! Ні тобі уроків, ні вчительки, ні