Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол. Владимир Войнович
Читать онлайн книгу.
розпрямлені плечі і випнуті вузькі груди. При маленькому зрості він мав крупну голову з випнутою вперед нижньою щелепою і уважними некліпними очима.
Коли напарник посміхнувся, це було так несподівано, що Чонкін аж здригнувся. Напарник, усміхаючись Чонкіну, неквапно засунув руку до кишені, здавалося, він витягне звідти пістолета, але витяг він тьмяний металевий портсигар, натис кнопку, кришка клацнула, у портсигарі лежали цигарки «Казбек».
– Прошу! – сказав напарник і простягнув портсигар Чонкіну.
Знітившись іще більше, Чонкін тицьнув рукою в портсигар, довго длубався в ньому своїми вузлуватими пальцями, нарешті витяг одну цигарку з-під резинки. Він довго її розглядав, як невеличке диво, – такі цигарки він і на волі бачив тільки здаля.
Запалили. Чонкін затис цигарку, як самокрутку, великим і вказівним пальцями, напарник тримав по-інтелігентськи поміж вказівним і середнім пальцями. Апетитно затягнувшись і пустивши дим рівними кільцями, напарник знову усміхнувся Чонкіну і промовив:
– Дозвольте відрекомендуватися: Запятаєв Ігор Максимович, латинський шпигун.
Чонкін поглянув на нього з цікавістю, але не сказав нічого.
– Не вірите? – посміхнувся шпигун. – А ось я вам відразу повірив. Тому що моя історія, цілком реальна, виглядає далеко фантастичніше від вашої. Так, так, не дивуйтеся. Ось ви, наприклад, скільки їх знищили?
– Їх? – перепитав Чонкін. – Кого це?
– Я маю на увазі більшовиків. Кого ж іще? – пояснив Запятаєв, дещо дратуючись.
– Більшовиків? – знову не зрозумів Чонкін.
– Слухайте, Чонкін, – спалахнув Запятаєв, – я ж вам не слідчий. Нащо ви переді мною дурня корчите? Ви вчора розповідали, як билися з цілим полком. Було це чи ні?
– А що ж я, брехати буду? – образився Чонкін.
– Я й не кажу, що брешете. Я вірю. Саме тому й питаюся, скільки ви їх знищили?
– Та ніскільки.
– Отож-бо, – зрадів шпигун. – Якраз до цього я й хилю. У вас були кулемет, гвинтівка, декілька пістолетів, ви стріляли і не вбили жодного. А чому? – Він дивився на Чонкіна, ледь прищулившись і злегка похитуючи головою, усім видом показуючи, що відповідь йому й так відома, але він хоче почути її від Чонкіна. – Чому?
– Не влучив, – сказав Чонкін розгублено. Зараз йому навіть стало незручно, що він виявився таким незглебою.
– Ось бачите! – задоволено сказав Запятаєв. – Жодного. Не влучили. Ну, а коли б і влучили, то скількох могли б убити? Одного, двох, трьох, ну, десяток від сили. Тобто це в кращому випадку. А ось я… – Він переклав цигарку з правої руки в ліву, різко нахилився і, мов фокусник, витяг зі штанини якийсь маленький предмет, що виявився огризком хімічного олівця.
– Ось, – урочисто мовив Запятаєв і потряс огризком над головою. – Ось вона, сучасна зброя, яка страшніша від кулемета й картечі. Цей предмет я бережу, як священну реліквію. Він вартий того, щоб лежати у музеї на найвиднішому місці. Цим безневинним зовні предметом я вивів з ладу і знищив полк, дивізію, може, навіть армію.
Чонкін уважно поглянув на огризок, на миршавого