Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка
Читать онлайн книгу.
як воно буде потім – про це зараз не йдеться, ясно тільки, що вдалині від тебе я можу жити не інакше, окрім як цілком здавшись на страх, довіряючи йому більше, ніж він того хоче, і роблю я це без будь-якого зусилля, із захопленням, я наче виливаюся в нього.
Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаєш мені мою поведінку у Відні, але страх цей справді дивний, внутрішніх його законів я не знаю, знаю тільки його руку на своєму горлі, і це справді найжахливіше, що його я коли-небудь відчував або міг би відчути.
Тоді, напевно, виходить, що кожен із нас живе в шлюбі: ти у Відні, я – зі своїм страхом в Празі, і ми обоє – не тільки ти, але і я – марно чіпляємося за наш шлюб. Адже дивись, Мілено: [одне слово написано нечітко] якби тоді у Відні я тебе до решти переконав (ти була б згодна зі мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Відні, точніше кажучи, вже не існувало б ніякого «попри», а ти просто була б у Празі, і все, чим ти втішаєш себе в останньому листі, – воно і є розрадою, та й годі. Ти не згодна?
Адже якби ти відразу приїхала до Праги або принаймні відразу б прийняла таке рішення, це не було б для мене доказом тобі на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказів, ти для мене понад усе, ти сама ясність і надійність, – але це було б великим доказом на вигоду мені, а мені нині його бракує. Тут страх мій теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гірше, і саме я, «рятівник», утримую тебе у Відні, як ніхто досі.
Отож-бо в лісі нам постійно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай і далі жити під її загрозою, якщо вже не можна інакше.
Що переклад опублікований в «Tribuna»[75], Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, і тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.
Не розумію, що ти маєш проти листа цієї панянки. Своє завдання – виклика5ти у тебе легкі ревнощі – він виконав, еге ж? Надалі сам час від часу винаходитиму такі листи і власноруч їх писатиму, ще краще, ніж той, і без остаточної відмови.
Будь ласка, бодай кілька слів про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika»[76]?
Хотів ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет[77] – не знаю, як тільки хто-небудь приходить, я відразу згадую про мої документи і під час всього візиту ні про що інше думати не можу, – я втомився, нічого не знаю і хотів би лише тицьнутися лицем тобі в коліна, відчувати на волоссі твою руку і залишитися так навіки.
Твій
Так ось що я ще хотів сказати, у твоєму листі (серед інших правд) є одна велика правда, že vlastně Ту jsi človek, který nemá tušení o tom[78]… Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгідніша гидь, занурення в пекло, і тут я справді стою перед тобою, як дитина, яка накоїла щось дуже погане і тепер стоїть перед матір’ю, і плаче, і дає обітницю: я більше ніколи не буду. Але з усього цього страх якраз і черпає силу: «Як же, як же! – твердить він. – Nemá tušení! Поки нічого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»
Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, відколи
Ймовірно, переклад Кафки «Нещастя», що вийшов на сторінках газети 16 липня 1920 року.
Мілена час від часу дописувала до всіх цих видань.
Мова, певно, про Ґустава Яноуха, батько якого працював із Кафкою в одній страховій компанії.
«Що ти власне людина, яка не має жодного поняття про» (