Орда. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра в Переволочній, – освічений і ґалантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами, і з них злітав шелест: «Я не хотів, не хотів…» Генеральний писар утямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку зі зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
– Шукай монастиря для каяття, і якщо усвідомиш, що вчинив зло зі своєї волі, наклади на себе руки. Іди геть…
Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходській церкві села Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду повоза з труною, запряженою четвіркою коней, ніс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечці; позаду повоза йшов відділ козаків з рушницями на рамені, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпіфаній стояв збоку, промоклий до нитки, і лише одне верзлося йому в голові, що ось так – у негоду, а може, й верем’яної днини – сотні років тому ховали на цій самій землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався український вигнанець Мазепа, і все те – колишнє й нинішнє – уже сховалося за горою, діла тут похованих – теж уже історія, а живі – Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Карло XII і він, Єпіфаній, – залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україні вмре по них пам’ять, і нащадки підуть без них у своє майбутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з великої прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тієї прогалини не помітять.
Після похорону пішов Єпіфаній навмання чужою молдовською землею і, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що ніхто ні про що його не розпитував, то був німий і покидав без жалю людей, в яких не знаходив співчуття і які не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Він покинув чернечі скити в Аґатоні, Барбу, Кирну, Далеуці, і аж у Нямецькому монастирі старий ігумен Ніколае покликав його до себе і запитав:
– Мазепинець?
Єпіфаній ствердно кивнув головою.
– З якого города?
– Не знаю…
– З Києва, Полтави, Чернігова?
– Ні…
– З Батурина?
Довго думав Єпіфаній, блудив очима, спалахи страху й божевілля пробивалися червінню з очей, і зрозумів мудрий ігумен,