Мати, сьогодні добре слово![43]

      Щойно – вперше після недавнього післяполудневого листа – сів за стіл. Котра година? (Відповідь напишу на наступній сторінці, як це роблять у дешевих романах, приберігаючи там для читача черговий жах.) Всю другу половину дня провів з Верфелем, вечір з Максом, виснажений втомою і гнітючими болями в голові, які сьогодні підбираються до потилиці, спати ліг тільки о восьмій. Зрозуміло, в сусідній кімнаті вже був звичний веселий шум, який, щойно мені вдавалося занурити в сон свою втому, з тим більшим азартом мене звідти висмикував. Проте в такій напрочуд мінливій мішанині між дрімотою, сном, мріями і безсумнівним неспання я провалявся в ліжку досі і піднявся тільки потім, щоб написати, кохана, Тобі і ще накидати дещо для роману, що зі страшною силою насунуло на мене, поки я лежав у ліжку, хоч я подібних уривчастих осяянь майбутніх подій швидше боюся, ніж їм довіряю. Вечеря, підібрана як виняток бездоганно (що за її складності зробити аж ніяк не легко), чекала мене на столі, але я вирішив її не їсти, прибравши. Ось уже кілька днів з шлунком моїм, як і з усім організмом, щось негаразд, і я намагаюся напоумити його голодуванням. Сьогодні, наприклад, я їв тільки в обід. Згадую про це лише для того, щоб будь-яку дрібницю, від якої я очікую успіху, пред’явити світлу Твоїх улюблених очей.

      Верфель читав мені свої нові вірші, як і раніше, поза сумнівом, що йдуть із глибин його неймовірного хисту. Як же здіймається такий-от вірш, несучи і породжуючи свій фінал вже в самому своєму початку, в безперервному внутрішньому розвитку, що падає на тебе потоком, – а ти, скоцюбившись на канапі, тільки очима кліпаєш! Цей хлопчик ще погарнішав, а читає з неймовірним, шаленим натиском (проти одноманітності якого я, втім, маю деякі заперечення)! Все, що він коли-небудь написав, він пам’ятає і, читаючи, схоже, готовий себе на шматки рвати, так запалює вогонь натхнення це важке тіло, ці масивні груди, ці пухкі щоки. У лютому він читатиме в Берліні, Ти обов’язково сходи. Зрозуміло, і про Тебе (хоч і без згадки імені) була мова, та й як я можу без Тебе прожити хоч півдня, він подарував мені «Друг людства»[44] з маленькою присвятою «незнайомці», що трішки дратує панянку Лінднер. Відішлю Тобі книгу найближчим часом – якби ще не морока з особливою упаковкою і відсиланням. Через