Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
– саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.
Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.
Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…
От рипнули двері – показався дід на порозі.
– Уже ви, хлопці, тута?
– Тута.
– А що ж це овець так мало?
– Згонять.
– А ви снідаєте?
– Снідаємо.
– Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…
Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, – замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, – так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, – потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається…
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на герлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай.
– А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.
Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.
– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід. – Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…
– Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.
– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, – пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всміхалося… Як легенькі блискавочки,