Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
Сказано: воля!.. А тепер?… тепер що?… Скажіть мені: до чого це йдеться?!. Ні! немає добра… немає – та вже, мабуть, його ніколи й не буде! – додасть, як гвіздком приб’є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші – потилицю скребуть…
Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:
– З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо – чуже лихо! Немає єдності – чорт має й волі! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..
Отак не раз і не два вигукує було, розпалившись, п’яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.
– Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!
– А тепер? а тепер?? – кричить Мирін.
– А тепер – що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний… Живемо, як і люди!
– Живете? – кричить Мирін. – Нидієте, а не живете! цвітете… Та постійте, постійте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже, відкіль вітер віє…
– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться!
– Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! – закричить на остатку Мирін та й затихне…
Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала; як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат; як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір’ям натикала; як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…
– Та воно й правду каже дядько Мирін, – процідить хто-небудь крізь зуби. – Воно б то й викосити… та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар – мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються, та як іноді, з-під густих брів, блискає блискавка…
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки, та й розійдуться. А на завтра – і ті й другі знову за щоденну хліборобську працю.
– Хто таки нас займе?… Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер – байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує,