Сойчине крило. Іван Франко
Читать онлайн книгу.
нас плюєш? За цю образу ти мусиш нам тяжко відповісти.
Ведмедеві аж мороз пішов поза шкірою від цього крику. Він як міг швидше побіг від того поганого дупла, забіг у свою яму, сів там та й сидить. А малі Королики в гнізді як розкричалися, то вже кричали не вгаваючи, поки батько й мати не прилетіли.
– Що тут таке? Що сталося? – питають старі й подають дітям то мушку, то хробачка, що хто назбирав.
– Не хочемо мушок! Не хочем хробачків!
– Та що вам таке сталось? – допитують старі.
– Був тут Ведмідь і назвав нас приблудами ще й наплював у наше гніздо, – кажуть малі Королики.
– Невже! – крикнув старий Королик і, не довго думаючи, знявся та й полетів до Ведмежого житла.
– Ти, старий Бурмило, – мовив він, сівши на гілляці над Ведмедевою головою, – що ти собі думаєш? З якої причини ти моїх дітей приблудами прозиваєш ще й у моє гніздо плюєш? Будеш мені за це відповідати! Завтра вдосвіта ставай зо мною до кривавої війни.
Що мав Ведмідь робити? Війна то війна. Пішов кликати собі всіх звірів на підмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Сарну, Зайця— всіх, хто тільки бігає по лісі на чотирьох ногах. А Королик і собі поскликав усю пташню, а ще більше лісової дрібноти: Мух, Чмелів, Шершнів, Комарів— і наказав їм лагодитися на завтра до великої війни.
– Слухайте, – каже Королик, – треба нам когось послати на розвідку до ворожого табору, щоб ми знали, хто в них генерал і який в них бойовий клич.
Рада ухвалила вислати Комара, бо він найменший і найхитріший.
Полетів Комар до Ведмежого табору, а там саме нарада розпочинається.
– Що нам починати? – говорить Ведмідь. – Ти, Лисе, найхитріший між усіма звірами, ти нам будь за генерала.
– Добре, – говорить Лис. – Бачите, якби то зі звірами була справа, то нам би найліпше мати Ведмедя за генерала, але цим разом нам треба мати діло з тією крилатою дрібнотою, то, може, я вам тут більше допоможу. Бо тут головна річ— око бистре і розум хитрий. Слухайте ж, який у мене план. Вороже військо буде літати в повітрі. Але нам про нього байдуже. Ходімо просто до Короликового гнізда й заберемо у неволю його дітей. Як тільки їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоб закінчив війну і піддався нам, і тоді ми виграємо.
– Добре, добре! – закричали всі звірі.
– Значить, – говорить далі Лис, – треба нам іти густою лавою, держатися купи, бо там у ворога є й Орли, і Шуліки, і всяка птиця: як будемо йти врозбрід, вони готові нам очі повикльовувати. А разом буде безпечніше.
– Правда, правда, – крикнув Заєць, у якого від самої згадки про Орлів аж ноги затрусилися.
– Я буду йти попереду, а ви всі за мною, – каже далі Лис. – Бачите мій хвіст— це буде у нас бойовий прапор. Усі пильно дивіться на мій хвіст. Поки я його буду держати просто догори, то, значить, можна йти сміливо. Як я запримічу якусь засідку, то зараз схилю хвоста трохи нижче; то знак для вас, що треба йти трохи помаліше й обережніше. А коли вже зовсім біда буде, тоді підібгаю хвіст між ноги, а ви всі тоді втікайте щодуху.
– Славно, славно! – закричали всі