Священний сонм

      …земля у темряві і холоді

      Нове дев’ятнадцяте століття не любить свою ранню юність. Народилось вогняне покоління: полум’яно і сміливо піднімається воно з розпушеного ґрунту Європи, одночасно з різних сторін, назустріч зорі нової свободи. Фанфари революції пробудили цих юнаків, блаженна весна духу, нова віра полум’янить їхні душі. Неможливе раптом стало близьким, вся міць і пишність світу стали здобиччю кожного сміливця, відтоді як двадцатитрирічний Каміль Демулен[7] одним відважним жестом зруйнував Бастилію, відтоді як по-юнацьки стрункий адвокат з Арраса – Робесп’єр[8] – ураганом декретів змусив тремтіти імператорів і королів, відтоді як скромний корсиканський капітан – Бонапарт – мечем розмежував Європу на власний розсуд і руками авантюриста захопив найкоштовнішу корону світу. Їхній час настав, час юних: подібний першій ніжній мураві після першого весняного дощу, раптово сходить цей героїчний посів світлого, натхненного юнацтва.

      Одночасно у всіх країнах піднімається він із поглядом, зверненим до зірок, і прямує через поріг нового століття немов у власне царство. Вісімнадцяте сторіччя, здавалося їм, належало мудрецям і старцям, Вольтеру і Руссо, Лейбніцу[9] і Канту, Гайдну і Віланду[10], повільним і терплячим, великим і вченим: тепер черга за юністю і сміливістю, нетерпінням і пристрастю. Потужно здіймається бурхлива хвиля: з часів Ренесансу Європа не бачила чистішого духовного підйому, прекраснішого покоління.

      Нове століття не любить свою сміливу молодість, воно боїться її повноти, сповненої недовірливого трепету перед екстатичною силою її надлишку. І залізною косою воно немилосердно косить свій весняний посів. Сотні тисяч сміливців забирають наполеонівські війни, аж п’ятнадцять років смертоносний млин перемелює найблагородніших, найсміливіших, найбільш життєрадісних представників усіх народів, і земля Франції, Німеччини, Італії, аж до снігових полів Росії і пустель Єгипту, скроплена і напоєна їхньою трепетною кров’ю. І наче не тільки це юнацтво, цей цвіт найактивнішого населення воно б хотіло вбити, але і сам дух юності: самовбивча лють накриває не лише солдатів, учасників війни, – а й мрійників і співаків, які юними переступили поріг століття, ефебів духу[11], блаженних співців; на найсвітліших представників юного покоління піднімає воно нищівний меч. Ніколи за такий короткий час не приносилася в жертву настільки велична гекатомба поетів і художників, як на зорі нового століття, яке Шиллер, ще не передчуваючи близькості своєї фатальної години, вітав гучним гімном. Ніколи не знімала доля більш суворих жнив чистих і рано відкритих образів. Ніколи