Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан Цвейг
Читать онлайн книгу.
переживань і здивування перед фізичними подвигами змусили наш світ, який реєструє переважно рекорди й рідко що вимірює душевною силою, звести Джакомо Казанову в символ фалічного тріумфу й прикрасити його дорогоцінним вінком слави, зробивши його ім’я приказкою. Казанова німецькою та іншими європейськими мовами вказує на чарівного лицаря, пожирача жінок, майстра спокуси; у чоловічій міфології він є тим, чим Олена, Фрина і Нінон де Ланкло – у міфології жінок. Щоб з мільйона своїх одноденних личин створити безсмертний тип, людство завжди має зводити загальний випадок до одиничного образу; так на частку цього сина венеціанського актора випадає несподівана честь уславитися кольорами всіх героїв-коханців. Правда, він повинен розділяти цей вартий заздрості п’єдестал з іншим, і до того ж навіть легендарним товаришем; поруч із ним стоїть куди благородніший кревно, більш похмурий по складу і більш демонічний по зовнішності – іспанський суперник Дон Жуан. Часто говорили про прихований контраст між цими майстрами спокуси (вперше, і, як на мене, вдаліше всіх – Оскар А. Г. Шмітц); але так само, як навряд чи колись буде вичерпана до кінця духовна антитеза між Леонардо і Мікеланджело, Толстим і Достоєвським, Платоном і Арістотелем, бо кожне покоління типологічно її повторює, таким же невичерпним залишиться й це протиставлення двох первісних форм еротики. Хоча обидва вони і йдуть в одному напрямку, обидва, як яструби, кидаються на жінку, вічно вриваючись в їхній сором’язливо або блаженно переляканий рій, все ж їхній душевний лад по суті й у його проявах уявляється нам тим, що відбувається від абсолютно різних рис. Дон Жуан на противагу вільному, безтурботному, безрідному, нестримному Казанові – це нерухомо застиглий у кастовій гідності ідальго, дворянин, іспанець і навіть у бунті католик у душі. Як у pursangre[45] іспанця, всі його думки й почуття крутяться навколо поняття про честь; як середньовічний католик він несвідомо підлягає церковній оцінці всього плотського як «гріха». Любов поза шлюбом (і тому подвійно спокуслива) представляється з цієї трансцендентної точки зору християнства чимось диявольським, безбожним і забороненим, єрессю плоті (думка, що збуджувала вільнодумця Казанови, у чиїх жилах ще текла кров вільного ренесансу, лише здоровий сміх), а жінка, дружина – інструмент цього гріха; всі її помисли й почуття служать лише «злу». Одне її існування на світі вже є спокусою й небезпекою, тому навіть та чеснота жінки, що здається досконалою, є не що інше, як ілюзія, обман і личина змії. Дон Жуан не вірить в чистоту й цнотливість жодної представниці цього диявольського роду, бачить кожну оголеною під її шатами, доступною спокусі; і тільки прагнення викрити жінку в її слабкості an mille e tre[46] прикладах, довести – нехай собі й Богові, – що всіх цих неприступних Донн, цих уявно вірних дружин, цих мрійливих напівдітей, присвячених Богу наречених Христа, всіх без винятку легко отримати в ліжко, що вони тільки anges а l’eglise і singes au lit – ангели лише в церкві й всі без винятку по-мавпячому чуттєві в ліжку, це й тільки це
Чистокровний (
На тисячі трьох (