Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
згоди у разі серйозного загострення міжнародного стану сформувати український легіон. Для січовиків повіту належало зібратись у селі під Львовом. Щоправда, якоїсь конкретної дати для збору ніхто так і не назвав, але останні події натякали на те, що довго чекати не варто.
Більш емоційний Андрій Валько готовий був вирушити на місце збору хоч зараз, навіть за підводами, що відвозили трьох односельців на війну, але його, як і Федора, утримувала незакінчена вдома робота.
(Побачивши, що Морози з Кандибами заздалегідь почали жнива, на інших господарках зробили те саме, але навіть такий темп не дав змоги впоратися з усім. У Вальків на полі залишилося не менше половини пшениці.)
Тому Андрій навіть більше, аніж Федір, мав причини залишитися вдома. Пообіцявши тримати один одного в курсі, юнаки порозходилися домів.
Поки що на них чекала мирна праця.
До особистої війни було ще далеко.
5
Теперішні напружені відносини між нашою імперією і Росією вимагають енергійної боротьби з москвофільським рухом, який не приховує своїх симпатій до Росії.
Так як прихильники і opгaнізaцiї цього ворожого державі руху можуть в серйозний момент згубно вплинути на дії наших збройних сил, належить негайно прийняти відповідні міри, щоб енергійно розчавити цей рух всіма доступними нам засобами.
Наступного дня Тома Білецький вирушив до Кам’янки разом із сином. Йому хотілося, щоб і Степан нарешті по-справжньому приєднався до роботи товариства Качковського, а не лише вряди-годи брав у ній участь. Загальне зібрання, що його сьогодні, у день сорокаріччя, влаштовував адвокат Микола Шараневич, обіцяло відрізнятися від тих, що були раніше, але буденних, і Тома небезпідставно розраховував на чергову винагороду від адвоката.
Не щороку відзначають ювілеї!
Коли коні виїхали на гостинець, Тома прискорив рух. Не хотілося даремно витрачати час на дорогу, якщо можна доїхати значно швидше.
Степан сидів праворуч від батька і мовчав. Мовчав і Тома. Він розумів стан сина і не намагався лізти до нього в душу своєю мораллю. Тиждень тому місцеві активісти «Просвіти» напали на його людей і по-звірячому відлупцювали. Зі слів Степана, якби не він, наслідки були б значно сумнішими. Щоправда, ніхто з тих, що були у читальні минулої суботи, більше у селі не з’являвся, та й Степан не спішив відвідати своїх друзів, але Тома мав на це своє пояснення: ніхто не бажав знову наражатися на небезпеку. Що ж, він вважає: синові пора подорослішати і знайти себе.
Батько був переконаний, що найкраще йому буде саме у товаристві Михаїла Качковського.
На жаль, останні події дещо применшили його оптимізм, але Тома був певен, що сьогодні він (та й не тільки він) отримає всі відповіді на такі сумніви.
Напевне, щось подібне думав і Степан, бо несподівано запитав:
– Тату, а може, нам не варто нині їхати до Камінки?
– Чого це?
– Ну, війна з Росією!
– Дурне!