Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
обережно сказав Мороз. – Червневі дощі не дали їй достигнути.
– Можемо не встигнути, – почув він очікувану відповідь. – Тому, вуйку Грицю, чи не приступити нам разом уже завтра до косовиці? Мій реманент, вас троє, нас троє; один день у мене, другий у вас. До неділі маємо встигнути.
Григорій Мороз відзначив слушність слів молодого ґазди. Той фактично наймав їх до себе на роботу, але тут не було ніякого підступу. Кандиба мав найкращий у селі реманент, іще покійний нині Ілько встиг придбати механічну німецьку косарку – гордість Кандиб і заздрість сусідів.
– Можливо, твоя правда, Семку! – озвався Григорій. – Не варто ризикувати. Завтра й почнемо!
На тому і порішили. Домовилися з самого ранку, як зійде роса, розпочати косовицю на полі, що приступало до самого лісу.
Коли Семен залишив їхнє обійстя, Григорій витягнув із загати коси і зібрався їх клепати. Хоч як намагався Федір повторювати за батьком, він так і не навчився як слід клепати косу.
Тому, щоб не заважати батькові, він витягнув на середину подвір’я воза. Взагалі-то і він, і батько завжди тримали воза у належному стані, але найближчими днями буде не до його можливого ремонту.
А Марті дісталася робота, яку вона найбільше не любила: чистити принесений наймолодшим братом улов. Нелюбов до в’юнів автоматично поширилась на Василя, тому він завчасно сховався від сестри, і Федір отримав помічника…
Назавтра з самого ранку батько розбудив старших дітей.
– А роса? – спробував опиратися Федір.
– Нема роси. Боюся, вдень буде дощ. Потрібно встигнути зробити якнайбільше.
Нашвидкуруч поснідавши, але не дуже, щоб це не заважало у роботі, Морози розмістилися на возі з високими драбинами, спеціально пристосованими для снопів і сіна, й залишили обійстя.
Село ще спало, як, зрештою, спав і наймолодший член сім’ї. Батько слушно вирішив сьогодні не залучати малого Василя до роботи, але завтра тому не відвертітися.
Виїхавши за село, Григорій нагнав коней, і вони швидко подолали відстань до поля, де Семен Кандиба вже прилаштовував косарку до коней. Жінка Єва і сестра Ганна робили останні приготування до майбутньої роботи.
– Дай Боже щастя! – привітався старший Мороз.
– Дякуємо! Вам також! – відповів, одірвавшись від роботи, Семен. – А я гадаю, приїдуть Морози швидше чи доведеться починати роботу самим!
– А чого чекати? Треба до дощу встигнути, – відповів Григорій.
– Та, може, і не буде його!
– Дай-то Бог!
Тим часом Семен прилаштував косарку, пустив коней уперед, перевіривши, чи справно працюють механізми, зняв кашкета, перехрестився, сів на залізне крісло і пустив коней по краю поля. Скошена пшениця акуратно лягала на стерню, де її відразу підхоплювали жінки та зав’язували у снопи. Зазвичай їх складали у копи, але непевність найближчого часу змусила змінити наперед визначений порядок. Федір підхоплював снопи за жінками і подавав на віз батькові, а вже той складав їх таким чином, щоб умістилося якнайбільше.
Робота кипіла.