– Знаю, знаю, татечку. Для ваших бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки, для дрібних невдячників, на сирітську касу, на шпихлір у неурожайні роки, для калік і куди я там знаю… Але гроші – марниця, – додала весело, майже пустотливо, – бабуня дасть, бабуня!

      – А я не даю дозволу, Ево, – обізвалася нараз несподівано і твердо мати. – Попаді медицини не треба, на селі можна і домашніми ліками лікувати, є їх там доволі. На місці твого нареченого я ніколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полі, коло худоби ходити…

      Але Ева цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабуні, що в сусідній кімнатці сиділа спокійно за маленьким столиком перед шинкою і маслянкою.

      – Я їду до Швейцарії, бабуню! Лагодьте гроші. Всі дали дозвіл, мій Юличок і татко!

      О. Захарій саме тоді звернувся до Юліяна, що сидів задуманий і гриз уста.

      – Нащо ви дали цей дозвіл? Чи це тепер потрібне?

      – Може, й потрібне, отче. Тяжко відмовити. Та хто годен у будучину заглянути. Знання і фахова наука ніколи не можуть пошкодити жінці, а матеріальна допомога теж придасться… На чужині інакше на це дивляться. Я думаю, що нам обоїм не вийде з того лихо. Хто не рискує, той не виграє.

      Їмость встала і вийшла з кімнати.

      За хвилину вернулась Ева з бабунею.

      – Добре ви зробили, зятю, що дали остаточно Еві дозвіл на виїзд за границю, – заговорила Орелецька спокійно і ласкаво, мовби роздавала посади. – Я радуюсь, зятю, щоб ви знали, хоча як гірко буде мені, старій, розставатися з Евою. Та чи можна молодій вік марнувати? Побачите, що будете мені ще дякувати, що допоможу їй добитися до ціли. Дасть Господь, і ви, і я, і пан Цезаревич діждемося потіхи і слави з неї. Вона недурно, хоч у другім поколінню з Альбінських… – тут глянула з-під окулярів на о. Захарія і похитала головою.

      О. Захарій зняв з вішала свій капелюх, взяв ціпок у руку і, не промовивши ні слова, вийшов з хати.

      На другий день Юліян від’їхав і в цілім парохіяльнім домі запанував супокій. Ева якийсь час ходила сумна і до сліз розжалоблена, то знову на думку про свій виїзд за кордон була щаслива і не находила собі місця в хаті. Шукала за батьком, доки не віднайшла його в читальні. Тут прилучилася вона до нього і пішла з ним далеко в село. По дорозі хапала кілька разів його за руку і, цілуючи її щиро, просила не гніватися та не журитися нею. Хоча і поїде на чужину, то свого «тунечка» не забуде, і на його поважний поклик зараз звідти вернеться. А щодо Юліяна, то вона його так безмежно любить і він такий добрий для неї, так поважно і так гарно розложив їх спільні життєві плани, що їй перед нічим не лячно.