Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
до княжих земель… І він не бачив, як Іліяш поманив до себе дівчину, як щось гаряче і переконливо шепотів у густо почервоніле вухо, як дівчина намагалася відштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось їй у долоню… Віла хитала головою, бурмотіла щось у відповідь, намагалася відсторонитись – але Іліяш був наполегливий, і знову і знову вкладав у ніжну долоньку щось, невидиме іншим відвідувачам…
Віла здалася. Затиснула підношення в кулаці. Щось буркнула Іліяшу і вийшла.
Станко того вечора так і не повернувся до обідньої зали.
…Він прокинувся від того, що довга соломинка влізла йому в ніс. Він чхнув і розплющив очі.
Сіно, і сіно, і знову сіно, золоте, осяяне сонцем… Станко схопився за голову і сів.
Сонце пронизувало сарай наскрізь, і зовсім близько була дощана стеля, і дуже далеко внизу – дверцята, низькі, як у курнику… Станко отетеріло озирнувся – поруч на прим’ятому сіні лежала червона розбійницька косинка, і теж прим’ята.
Похитуючись, як п’яний, він вибрався назовні.
Пирхали коні, вантажилися вози; снували наймити і постояльці. Станко все ще не розумів, де він. Притримуючись рукою то за стіну, то за стіс дров, то за паркан, рушив у обхід широкого двору. Куточок червоної косинки жалібно звисав із судорожно стиснутого кулака.
За рогом сараю виявився Іліяш.
Як нічого й не сталося, браконьєр сидів верхи на товстій обструганій колоді. Поруч, прихилившись один до одного, ніби шукаючи один в одного захисту і заступництва, тулились їхні заплічні мішки.
– Ось, нарешті, і ти! – оголосив Іліяш радісно.
Станко мовчав, стискаючи косинку.
– Шкода, що нічка коротка? – поцікавився Іліяш співчутливо.
Не кажучи ні слова, Станко закинув свій мішок за спину.
2
Через кілька годин вони йшли ледь помітною лісовою стежкою – попереду Іліяш, озброєний важкою палицею, Станко – трохи відстаючи.
Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленої суми, перекочувала до провідника. Другу половину Іліяш мав отримати в кінці шляху – біля підніжжя замку.
– Біля підніжжя! – твердив Іліяш, перераховуючи монети. – А в замок я не піду, хоч ти мені золоту гору вивали і зверху пряник поклади, в замок я ні ногою, ти це запам’ятай!
Він довго розглядав монети, пробував на зуб, навіть нюхав; Станко, пам’ятається, подумав тоді, що Іліяш у житті не бачив стільки золота відразу.
Тепер Станко тягнувся слідом за провідником, не відриваючи погляду від його високих, мокрих від роси черевиків.
Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Ліго з мечем на боці й жадобою помсти в душі. Тим прикріше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якісь дивні речі.
Учорашній вечір згадувався ніби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не має назви, сумбурне і солодке вгніздилось у нього всередині й не бажало виходити.
Учора він уперше торкнувся жіночих грудей. Хай пробудуть із нами добрі духи! Навіть зараз, згадуючи