Мертва зона. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
цей вечір на ярмарку.
– Саро? Саро!
Вона двічі сплюнула, щоб трохи очистити рота.
– Я тут, Джонні.
Він обійшов карусель із гіпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як він стискає в одній руці пачку зеленуватих папірців, не помічаючи того.
– Усе гаразд?
– Ні, але вже краще. Вивернуло.
– Ох. Ох, Боже. Ходімо додому. – Він обережно взяв її за руку.
– Ти отримав свої гроші.
Він глянув на пачку банкнот у руці й механічно запхнув їх до кишені штанів.
– Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань їх перерахував.
Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води».
– Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей.
– Знайдені гроші добра не приносять, – хмуро сказав він. – Одне з прислів’їв моєї матері. У неї таких мільйони. І вона смерть як не любить азартні ігри.
– Непереборний баптизм, – сказала Сара і раптом конвульсивно здригнулася.
– Ти як? – стурбовано спитав він.
– Дрижаки, – відповіла вона. – Коли дійдемо до машини, я хочу, щоб пічка гріла на повну і… ох, Боже, зараз знову буде.
Вона відвернулася від нього і зі стогоном вивергнула слину. Тоді заточилася. Він притримав її обережно, але твердо.
– До машини дійдеш?
– Так. Уже все добре.
Але голова боліла, в роті тхнуло, а м’язи спини й живота ніби повідлипали від кісток, розтягнулися й болюче провисли.
Вони повільно пройшли разом алеєю, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на ніч. Позаду них пропливла тінь, і Джонні різко озирнувся, певно, усвідомлюючи, скільки грошей лежить у його кишені.
То був один з підлітків – десь років п’ятнадцяти. Він соромливо всміхнувся.
– Сподіваюся, вам покращає, – сказав він до Сари. – Це точно якийсь хот-доґ. Дуже легко нарватися на якийсь непевний.
– Бге, не згадуй про них, – сказала Сара.
– Допомогти вам дійти до машини? – спитав підліток Джонні.
– Ні, дякую. Ми дійдемо.
– Тоді я пожену, бо вже пора. – Він затримався ще на хвильку, його полохлива усмішка розширилася. – Було дуже приємно побачити, як ви роззули отого.
Він покрокував у темряву.
Сарин маленький білий універсал був єдиною машиною, що лишилася стояти в темряві паркінгу; він зіщулився під натрієвою лампою, як занедбане, загублене цуценя. Джонні відчинив для Сари пасажирські двері, і вона обережно сповзла на сидіння. Він заскочив за кермо й завів двигун.
– Через кілька хвилин прогріється, – сказав він.
– Нехай. Мені вже тепло.
Він глянув на неї й побачив на обличчі свіжий піт.
– Можливо, тебе треба доправити до лікарні, – сказав він. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно.
– Ні, мені краще. Я просто хочу доїхати додому й заснути, а тоді