Після падіння. Деннис Лихэйн
Читать онлайн книгу.
б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…
– Він помер.
Її серце схопили й стиснули дві маленькі руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп.
– Він помер?
Фраза прозвучала голосніше, ніж хотілося Рейчел.
– Еге ж, років із шість тому. Він пішов від нас, пішов працювати до іншого бару в Елктоні. А кілька років по тому вмер.
– Як?
– Від серцевого нападу.
– Він же був молодий.
– П’ятдесят три роки, – сказав Майло. – Може, п’ятдесят чотири. Атож, він був молодий.
– Яке в нього було повне ім’я?
– Ну, міс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рідним, які в нього залишились, якусь претензію у зв’язку з батьківством. Я замало знаю про такі речі. Але, знов-таки, я не знаю вас – ось у чому проблема.
– А якби ви мене знали, було б краще?
– Однозначно.
Наступного ранку Рейчел поїхала потягом зі станції Бек-Бей до Балтимора. Вона безневинно зазирнула в очі дівчині студентського віку, повз яку йшла на платформі, і дівчина вирячила очі, раптом упізнавши її. До кінця платформи Рейчел ішла повісивши голову. Стала поряд із немолодим паном у сірому костюмі. Він нагородив її смутною усмішкою і продовжив читати «Блумберґ маркетс». Вона не могла зрозуміти, звідки в його усмішці смуток: він її шкодує чи просто схильний сумно всміхатися.
Рейчел сіла в потяг без подальших пригод, відшукавши місце в задній частині напівпорожнього вагона. Із кожною милею, яку долав потяг, вона відчувала, що ще трішки віддаляється від свого нового амплуа людини, яка зганьбилася публічно, а проїхавши Род-Айленд, уже майже розслабилася. Рейчел замислилася, чи не полегшало їй ще й від усвідомлення того, що вона їде якщо не додому, то принаймні до свого коріння. А ще її дивним чином утішало те, що вона повторює у зворотному порядку шлях своєї матері та Джеремі Джеймса, яким вони навесні 1979 року прибули до західного Массачусетсу. Відтоді минуло понад три десятиліття, і тепер надворі була середина листопада. Міста й містечка, які вона проминала, застрягли між пізньою осінню і ранньою зимою. Деякі муніципальні автостоянки вже були посипані дорожньою сіллю і піском. Дерева стояли здебільшого голі, а в небі, голому, як дерева, не було сонця.
– Оце він.
Майло поклав на барну стійку перед нею фото в рамці, тицьнувши коротким вказівним пальцем неподалік від обличчя худорлявого лисуватого чоловіка похилого віку. Він мав високий лоб, запалі щоки та її очі.
Майло було років вісімдесят, і він дихав за допомогою каністри з рідким киснем, яку носив у поясній сумці на попереку. Її прозорі силіконові трубки тягнулися вздовж його спини, потім перегиналися через вуха, а тоді спускалися по щоках до ніздрів, у які входили носові канюлі. Він пояснив Рейчел, що невдовзі після сімдесяти почав хворіти на емфізему. Останнім часом гіпоксія прогресувала, та не так швидко, щоб заважати йому нишком викурювати по вісім-десять сигарет на день.
– Добрі гени, – пояснив Майло, поклавши перед нею фото без рамки. – У мене добрі. Але не в Лі.
Знімок без рамки був трохи щиріший за перший – офіційне фото працівників,