Лихе око. Андрей Кокотюха
Читать онлайн книгу.
тон, домагатися свого й переважувати. Тепер, коли стала приватною особою, погони й посада не захищали. Саме беззахисність змусила Лору стати в розмовах більш гнучкою, частіше схилятися до компромісів, домовлятися. Проте це зовсім не означало, що вона довго дозволятиме хамити собі.
Хоч мусила визнати: пані Домонтович по життю звикла домінувати, тиснути, ламати через коліно, в такий спосіб домагаючись свого.
– Здається, я починаю розуміти Вадима Графа, – мовила Лора сухо, повільно роблячи наступ. – Ні на чию жалість я не тисну. Жаліти мене, шановна, не треба, обійдуся. Лише посилалася на власний досвід стосунків невістки зі свекрухою. Здебільшого вони не миряться, знаю чимало таких випадків. І ваші стосунки із Зоєю – яскравий приклад. Але що вам зробив її теперішній чоловік? Заступив місце вашого сина? Хіба колишня невістка підписала кров’ю обітницю більше не виходити заміж? Чи шукаєте винних у тому, що вас не пустили поховати єдиного сина? То мстіться керівництву Качанівської колонії, там у начальників свої таргани. – Вона з кожною фразою говорила впевненіше, тепер немов забивала слова молотком. – Ви, громадянко Домонтович, безпідставно залякали не знайому вам раніше людину. Нехай для війни чи миру з колишньою, так-так, колишньою невісткою ви придумали собі якісь формальні підстави. Та через вас у Вадима Графа – нервовий зрив. А це, своєю чергою, зіпсувало не лише його кар’єру. Нехай охоронець у маленькому відділенні банку – таке собі досягнення в житті й межа бажань молодого чоловіка. Проте через вас проблеми тепер має купа, повірте мені, далеких від ваших родинних таємниць і цілком пристойних людей. – Вона дійшла до піку, притримала віжки, знизила градус кипіння. – Ось чому мені захотілося почути від вас, із чого все почалося. Можливо… Ще раз – можливо, не точно, мені вдасться, знаючи природу конфлікту, вивести Графа з-під удару. Чи бодай суттєво послабити його.
Віра плеснула долонями по колінах, важко й повільно підвелася. Щоб не дозволяти цій жінці дивитися на себе згори, звелася на ноги й Лора.
– Вас Графиня прислала.
– Ні. Зоя лише дала мені ваш телефон. Усе інше – моя ініціатива.
– Геть.
Це прозвучало так спокійно й буденно, що Кочубей не відразу зрозуміла – її женуть.
– Себто? – перепитала здивовано.
Те, що почула наступної миті, не чула від співрозмовників давно. Відтоді, як спілкувалася зі службової потреби з рецидивістами, котрі хавали зону й підкреслювали презирство до іншого світу вербально. Кочубей давно не червоніла від такого. Мат її не бентежив, і за бажання вона теж могла вкрутити в мову пару міцних соковитих словечок. Але зараз Віра розрахувала все правильно, ідеально: після такого жодна людина, яка поважає себе, продовжувати розмову не захоче.
– Ясно. – Лора вдягнула плетену шапочку. – До побачення. Випустіть мене звідси, дихати нема чим.
До дверей Віра провела її мовчки. Було відчуття – під конвоєм. Відчинила замок лівою рукою, широко розчахнула двері. Або Лорі здалося, або вона справді