Закоханий привид. Марк Леви
Читать онлайн книгу.
вої кроки за спиною й озирнувся. Поглянувши на мене великими очима, ти запитав:
– Скажи, тату, як це – бути батьком?
Я промовчав, а тоді відповів:
– Будеш яєчню?
Мені не до снаги було знайти прості слова, на які ти чекав. Моя відповідь ховалася деінде: у ніжній усмішці, яку я тобі дарував, у знанні, що тобі до смаку, – і не лише на сніданок, а й протягом решти дня й усіх прийдешніх днів. Мабуть, усе це й означає бути батьком, але я не зміг дібрати належне пояснення для тебе. Нас розділяли кухонний стіл і сорок років. Дивлячись на тебе, я гадав, що мусив би раніше відмовитися від свого юнацького егоїзму, раніше зустріти твою маму й зачати тебе також раніше. Чи стали б ми ближчими, якби різниця у віці була не такою великою? Певно, я так ніколи й не зміг відповісти на твоє запитання, проте без упину ставив його сам собі. Мені слід було зникнути, аби ти вирушив на пошуки, почав перебирати скарби пережитих нами миттєвостей і спільних розмов, збирати заснулі спогади, наче зошити до портфеля, щоб нарешті захотіти пізнати нас обох. Хіба не ця чудернацька гра життя відродила мене сьогодні, аби нарешті нас поєднати? Сьогодні, коли ти не просто мій син, а справжній чоловік.
1
У залі «Плейєль»1 панувала порожнеча. І якщо надворі весняне сонце зігрівало місто після м’якої зими, усередині сяяв один-єдиний промінь, що, розтинаючи пітьму, огортав сцену й занурював фортепіано в напівтемряву, де мерехтіли пилинки.
Концерт № 2 Рахманінова – це витвір для знавців. Такий, для якого замало самої лиш віртуозності. Виконуючи його, Томá мусив щоразу ставити під сумнів усе, чого, на власну думку, досягнув. Граючи, він повсякчас прагнув осягнути невидиме, оприявити пережиті раніше емоції, зануритись у спогади, щоб віднайти шлях із дитинства у завтрашній день, коли до цієї концертної зали прийдуть тисячі людей, аби послухати його, і кілька пар досвідчених, але критичних вух, щоб його оцінити.
Щойно змовк останній акорд, промінь тричі блиснув. Машиніст сцени втрачав терпіння.
– Зараз, я вже майже закінчив, іще один раз – і зникаю, – гукнув Тома.
– У вас усе чудово виходить, повірте мені, – відповів голос із-за куліс.
Тома міг би посміятися, що його гру оцінює світлотехнік, але він довіряв слуху Марселя. По щирості, цей чоловік відвідав значно більше концертів, ніж сам музикант: він освітлював оркестри, що приїжджали з усього світу. Тоді чому ж Тома мав би менше вірити йому, аніж своєму диригентові, який не вважав за потрібне з’явитися на його генеральну репетицію?
– Мені час повертатися додому, месьє Тома. І я не можу зачинити вас тут, хоча не сумніваюся, що така ідея вам би сподобалася. Ідіть, розважтеся. У вашому віці є значно цікавіші справи, ніж стирчати цілу ніч у цій залі. – Чоловік, який доброзичливістю й розміром живота міг би позмагатися із самим Ґарґантюа, вигулькнув на сцені. – У вас усе чудово виходить, кажу вам. Я певен, що Рахманінов скаче з радощів, дивлячись на вас із небес.
– Краще б він мене просто слухав, – зітхнув Тома, накриваючи клавіші фортепіано кришкою. – І до речі, чому ви взагалі вирішили, що монстр, який написав такі складні партитури, заслуговує раю?
– Саме з названої вами причини, – відповів світлотехнік, тягнучи Тома до службового виходу. – Може, він вас і слухає. Але я щодня бачу зі своєї кабінки, як ви граєте, і повірте, музика лине просто з ваших очей, навіть коли ви їх заплющуєте. Якщо зіграєте так само завтра, це буде тріумф.
– Ви надто люб’язні, Марселю.
– Та годі. Щоб ви скисли зі своєю люб’язністю! Пензлюйте вже звідси! – вигукнув машиніст сцени, підштовхуючи Тома до дверей. – На мене вдома чекає дружина, і якщо я ще затримаюся, навряд чи вона зустріне мене з розкритими обіймами. Ідіть уже до своєї подружки. Займайтеся чим захочете, але годі себе накручувати. Страх – поганий помічник. До завтра! Я прийду на годину раніше, якщо раптом ви захочете ще раз провести репетицію…
Самотність піаніста проявляється ще біля службового виходу. Часом Тома заздрив флейтистам, скрипалям і контрабасистам, які залишали концертну залу в супроводі свого інструмента. Молодик сховав руки в кишені піджака й вийшов на вулицю Дарю, міркуючи, як би згаяти час.
Він міг би зателефонувати давньому другові, запропонувати йому повечеряти в ресторані, але Серж щойно розійшовся з коханою, і сама тільки думка про розмову з ним виснажувала Тома. Ідеальним би було товариство Філіппа, але той знімав рекламне відео десь між Польщею та Угорщиною. Неподалік розташувалася галерея Франсуа. Тома міг би дійти туди пішки, але пригадав, що минулого тижня вирішив провести репетицію замість того, щоб прийти на відкриття виставки друга, а Франсуа – істота злопам’ятна. Софі не відповіла на його останні повідомлення. Мабуть, знову вирішила покласти край їхнім епізодичним й епістолярним стосункам – і більше не пускає до свого ліжка, коли йому так бракує тепла. Або ж вона зустріла когось іншого. Однак це також ненадовго. Одного вечора сама зателефонує.
Проминаючи ресторан «Ля Лоррен», Тома зупинив погляд на парі за столиком. Милуватися площею Терн із таким зачудуванням