Чорна дошка. Наталка Доляк
Читать онлайн книгу.
аніскільки не тягло. Лиш іноді, коли серце ні сіло ні впало починало тріпатись й перед очима стояла заплакана мати, приїздив чи й приходив пішки на малу батьківщину. Але до батьків не йшов, ховався у буйних кущах глоду та здалеку тишком дивився на хату, що примостилась на горбочку в самому початку села. Якщо щастило, міг побачити батька та матір, які з дня їхньої розлуки занадто швидко постаріли, згорбились. Не було видно на їхніх обличчях посмішок, не було вишитих сорочок та квітчастих хустин, справних чобіт. Навіть тин покосився й позбавився пасльону, що обвивав колись той тин та прикрашав його. І солом’яний дах над хатою виглядав похнюпленим, почорнілим та набубнявілим. Йшов Терновий від рідних, несвідомо потираючи груди, ніби там, у грудях, хтось забув розжарену каменюку. Дорогою міркував і знову сварився зі своїм другим «Я».
«Що я міг зробити? Аж нічого! Проти такої машини не попреш. Сказано – колгосп, значить, колгосп».
Кілька разів через знайомих, які їхали в село у справах чи проїздом, намагався передати батькам свою пайку, що її давали на роботі, – хліб, цукор, чай. Не брали… Знайомі привозили все назад, а Лесь віддавав харч Юркові – не міг-бо їсти те, від чого відмовились його старі. Й на думку йому не спадало, що завертали вони подарунки не через гнів, а щоби вся та пожива синові дісталась. Лесь був упевнений в одному: його старі сердяться на сина й не пробачать ніколи, бо від землі відцурався. Від землі своєї. «То все минеться, – заспокоював себе. – Головне, що вони в Україні, що з хати не вигнали, що не в Сибіру далекому й безмежному».
Згадка про батьків, яких не бачив навіть здалеку вже близько року, відтоді, як з центру почали доводити суворі плани хлібоздач у їхній області, боляче штрикнула в серце. Проковтнув її, як черствий окраєць, й відмахнув, мов колосок, який набридає лоскотом, коли лежиш у серпні на вкритому жовтою зрілою пшеницею полі.
Коли Олесь засинав, усе йому снилась ця блідо-вохрова, налита сонцем та підживлена землею, гладінь, це пшеничне море, що гойдалось під легким вітром. А він у тих нав’язливих снах брів ланом, розгрібаючи врізнобіч колосся мало не з його зріст. Він наче плив у приємній невагомості. Відчував крізь завісу дрімотного мороку, як руку різало жорстке збіжжя, коли він міцно утримував дозріле зерно. І як воно, те зерно, вогнем пекло долоню, аж хотілось розтиснути п’ятірню та відкинути ті дрібненькі насінини. Але страх, що пшеничка висиплеться на землю і там пропаде, примушував ще сильніше стискати кулак. Аж так сильно, що з кулака, як із рваної рани, починала стікати його в’язка селянська кров.
Від самісінького ранку навколо Тернового, який притулився у своєму кутку, під чорною шкільною дошкою, на якій зазвичай крейдою писали основні теми на тиждень, метушились занадто активні колеги, бігали від столу головного редактора Костя Юсовицького до секретарки-друкарки Соні, яку насправді звали Соломія. Соломія Левківська. Принаймні саме так її нарекли батьки, а їм, своєю чергою, порадив, зазирнувши у святці, піп. Коли