Чорна дошка. Наталка Доляк
Читать онлайн книгу.
голос. – Ти кричав. Що знов?
Сашко одним стрибком опиняється у своєму лігвищі, на ходу ногою вимикає світло, і саме цієї миті двері прочиняються. З коридору в кімнату вривається тонкий сніп жовтого світла. «Як жито на тому полі», – думає юнак і робить вигляд, ніби щойно прокинувся, кліпає очима, потирає долонею обличчя. Мама повторює питання, але вже голосніше.
– Та ні, ма, – відказує ніби спросоння. – Тобі здалось. Спи. Усе нормально.
Мама вірить чи вдає, що вірить, та йде до себе. Олександр іронічно посміхається своєму акторському вмінню, чекає ще кілька хвилин, нерухомо лежачи в ліжку й згадуючи сон, який його розбудив, тоді витягає з-під ковдри зошит, знову вмикає світло й продовжує швидко писати.
– Не потрібно було йому передавати це дідове багатство, – розмірковує вголос Сашкова мама, вмощуючись на складаному дивані поруч із чоловіком. – Га, Ігоре?
Ігор обіймає дружину, цілує її в лоба та повертається на бік, аби продовжити відпочинок.
– Підліткова психіка не в змозі впоратись із цим. Та й навіщо, їй-бо, усе це згадувати? Я зробила дурість, я дурепа з дуреп, – жінка спрямовує погляд кудись у стелю, не підводячись складає долоні корабликом та звертається у простір. – Дідо, нащо ти мені повідав ці жахи? Задля чого?
– Лідо! – строго перервав жінчину молитву чоловік. – Лягай спати й не химеруй! Хлопець уже дорослий, нічого із ним не буде від тієї інформації. Подумаєш! Зараз про все це можна в Інтернеті прочитати, а ти переймаєшся. Знову ж таки, у школі розповідають. Видумуєш не знати що…
– В Інтернеті то про чужих… А тут…
– Лідо, я тебе благаю, спи, – Ігор підставляє близько до очей наручного годинника. – Четверта ночі, побійся Бога, зранку на роботу.
Лідія Юріївна погоджується, повертається спиною до чоловіка, але заснути до ранку так і не може, згадує свого діда Леся Мефодійовича Тернового, згадує його останні місяці життя, які припали на тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік, на рік, коли їй, Лідочці, виповнилось шістнадцять і вона була лиш трохи молодшою, ніж зараз її син.
80-ті
Ліда закінчувала дев’ятий клас і як манни небесної чекала літніх канікул. Мріяла звести їх нанівець, віддаючись пляжу, мандрам по місту, походам на дискотеки. Натомість її тато відразу після останнього дзвоника збив ті плани на злеті, повідомивши, що їй, його єдиній дитині, доведеться все літо пробовкатись у селі, до якого треба їхати автобусом майже дві години та ще й з пересадкою в райцентрі. Наразившись на доччине незадоволення, батько використав важку артилерію: виголосив чималу промову на тему: «Комсомольці допомагають старшим».
– Кого я виховую? – басив Юрій Олесьович. – Мені в обкомі людям в очі буде соромно дивитись. Твій дідусь, рідний дідусь, слабий, і йому потрібен хтось, хто зміг би розрадити його на старості років, подати склянку води, послухати його розповіді про минувшину й собі щось розповісти старому.
Батько довго розкладав по полицях