Чорна дошка. Наталка Доляк
Читать онлайн книгу.
не пояснював інцидент на зупинці.
– Так-от, – розповідав дорогою до лікарні дід. – Коли ще Параска не була такою старезною бабою, вона кілька годин провела в приміщенні, де був здичавілий бик.
– Ой! – скрикнула Ліда й затулила рота долонею.
– Але звір її не розтерзав, бо зачепився рогом за огорожу. – Ліда посміхнулась. – І не просто зачепився, а до цього примусила його молода ще тоді Параска Бідова.
– Бідова? – запитала з цікавістю Ліда. – Смішне прізвище.
– Та хіба ж воно смішне? – в Олеся заходили жовна.
– А чого вона звідти не втекла? – поцікавилась Ліда, обнімаючи діда за шию. – І як туди потрапила?
– Про це іншим разом, – сказав, бо саме підходили до лікарні.
Додому бігла попереду дідуся і думала про те, що більш ніколи так довго не стоятиме на тому клятому стільці. Лікар у білому халаті довго масував коліна дівчинки, натирав їх якимсь смердючим мастилом і, прикріпивши дроти в спеціальному кабінеті, пустив тепло крізь ноги. Було лоскотно й приємно лежати на твердій кушетці, тримати при цьому мовчазного діда за руку й дивитись у розумні очі лікаря, який чаклував над її ногами.
– Олесю Мефодійовичу, може, й вас перевіримо? – спитав у діда, а той махнув рукою й сміючись відповів:
– Та що мене перевіряти? Уже не оновиш, що маю, із тим доживатиму. А тих ваших ліків до рота не візьму хоч ти трісни. Он, баба моя взялась якісь пігулки ковтати. Голова боліла, то тепер голова вже не болить…
– От бачите! – зрадів лікар.
– Болять живіт, ноги, і спить погано, – дід розсміявся з власного дотепу, і його сміх підхопив лікар.
Лідочка також сміялась, бо вже могла рухати ніжками і їй хотілось якнайшвидше повернутись додому, аби нарешті з’їсти тих смачних, наліплених нею вареників.
Попри свою суворість, дід любив жарти, але були вони в нього якісь дивні, іноді не зрозумілі молодим. Бувало, чіплявся до найменшого онука Толика, якого зазвичай привозив до села його татко – Петро. Толикове вбрання зазвичай складалось із біленької сорочечки, чорних обрізаних штанців та святкових білих ажурних гольфів. Дід називав цю дивну частину хлопчачого гардеробу – і не шкарпетки, й не панчохи – гольтами, навмисне перекручуючи літери. Малий онук-дошколярик доводив, що це не гольти, а гольфи. Іноді Толик доходив до справжньої істерики й думав про себе, що дідусь зовсім нічого не тямить у сучасному житті.
Дід іноді дозволяв онукам відчути себе більш освіченими й розумними. Ось, наприклад, брав до читання газету «Правда». Аби привернути увагу дітей, голосно питав:
– А де це моя газета «Правда»? Зараз я її відкрию і всеньку правду й прочитаю.
Давав кілька хвилин дітям на те, аби зорієнтуватись та почати спостерігати за ним. Довго кректав, дістаючи зі стосу одну газету, тоді шукав окуляри, які були в нього на чолі, й питав здивовано:
– Де це я подів окуляри, щоб їм добро було?
Діти сміялись та тицяли пальчиками дідові на лоба. Той робив вигляд, що не розуміє, а тоді слушної миті