Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
пошкандибала вузькою, вкритою розбитими бетонними плитами стежкою до низенької хвіртки, що абияк чатувала територію обласної лікарні. Чеся зауважила, як перехожі спиняються, обертаються, роздивляються її маленьку матір, кидають у неї зчудовані, рідше приязні, частіше зненависні погляди. А колись було, що сміялися і жахалися, ба навіть плювалися та сякалися… Себто реакція на дитинного зросту сорокап’ятилітню жіночку завше була миттєвою і неодмінною. Мовби привид ті люди бачили. Чи страхіття в жіночій подобі.
«От якби до всіх такими уважними були, то, мо’, менше довкіл п’яниць валялося та неприкаяних безробітних вешталося б», – часом думалося Чесі.
Однак людям, знай, видовища подавай.
Черева понаповнювати й очі задовольнити…
Тіла насолодити…
Не серця…
Але Ярині до того не звикати. Як і Чеславі, яка здавна не зважала на ті огудні позирки, спрямовані на матір, змирилася з тим, як зі звичністю, дивною свою мамку навіть у думках не вважала. Любила її всім серцем, та й годі.
«А людина до всього звикає, ще й не до такого – набагато гіршого», – згадала слова баби Секлетки, про яку недавно велося, неньчину хрещену…
Чеслава сіла на лавку, що ховалася попід дебелою парасолею з кленової гущави. Задумалася…
Рідко від’їжджала вона так далеко від дому. Коли вчилася у профтехучилищі в райцентрі, що за двадцять кілометрів від села, то, знай, раз на тиждень додому верталася. Дві-три нічки з семи просто-таки мусила в рідній хаті переночувати, в любім ліжечку поніжитися, бо тоді їй легкості додавалося, дивної якоїсь моці прибувало, а мамці й поготів ліпшало. Вони ж із нею стільки літ нерозлучними були! Так, наче з одного кореня з-під землі деревцями проросли і ніяк своє галуззя в різні боки розпустити не могли. Все в одному напрямку воно хилилося, все до одного сонця тягнулося…
Аж тут помітила Чеслава таточка згорьованого, який сидів на сусідній лавці з дитиною, як і вчора, як і позавчора. Зблизька нарешті роздивитися його змогла. Бо що зверху бачила, коли на підвіконня залазила й одною лишень погибеллю марила? Спину худу та голову біляву, що гойдалися, мовби перецвілий кущик жасмину на вітрі. А допіру й розгледіла, яка та його туга завбільшки.
«Мов чотириповерхова лікарня!» – виснувала Чеся.
Легко тій його переповненій міццю печалі замість рідної матері дитину приколисувати, і на день, і на ніч журливими вітряними переспівами присипляти…
Та нелегко носити такий тягар на худій спині сумовитому вдівцеві.
Добре примітила те Чеся.
Видавалося, нічого й нікого не помічав довкруж себе цей знедолений сердега. Все гойдав малечу на руках, час від часу під пелюшковий каптурок зазираючи, тулився до пухкої ковдрочки, в яку було завите дитя, і все хитався, і все колихався.
З боку в бік…
Туди-сюди…
У неугавнім танці вітровію…
Чеся мимоволі похнюпилася. Спало на думку, що її татко не люляв так любляче, коли вона була голопуцьком-немовлям. Він її вже на гойдалці виколисував: