Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
Читать онлайн книгу.
з дошкільного віку, в якому ми чекаємо перших дитячих розповідей, і до підліткового віку, в якому втрачаємо надію ці розповіді почути.
Зрозуміло, що, віддаючи малюка у садок, лишаючи його з бабусею або нянею, ми хочемо знати, що він робив та що робили із ним. «Я шаленію від того, що він не в мене на очах, – скаржиться мені подруга, яка щойно віддала сина у садок. – Що вони роблять на заняттях, чи не змушують їсти, чи не кричать; як одягають на вулицю, чи взагалі гуляють і скільки; як у нього складається з дітьми, товаришує з ким чи сидить у кутку сам серед іграшок?!» Її розпитування, попри всі зусилля, лишаються марними – малюк мовчить або кидає відчіпне: «Все добре», «Гралися», «Нормально».
Маємо пам’ятати, що дітям, особливо дошкільнятам, буває складно переповісти події, які з ними трапляються. Дитина, що, як нам здається, вже доросла і гарно розмовляє, не завжди вміє створювати історії про своє життя. Просити про нагальне, розповідати завчені вірші, обговорювати ігри «тут і зараз», копіювати героїв мультиків – зовсім не те саме, що зв’язно відтворювати у словах якусь подію, героєм якої є ти сам та інші люди. Адже створювати історії про себе та інших – ціле мистецтво, якому ще треба вчитись.
Поспостерігаймо за собою. Що ми, дорослі, відповідаємо одне одному на щоденне «Як справи?», «Як минув день?», «Що нового на роботі?»? Так, найчастіше це односкладні «Добре», «Нормально», «Усе як зазвичай». Діти слухають і наслідують, переймають норми спілкування, заведені в родині. Тож спробуймо створювати нові норми та традиції, наприклад, традиції розповідей про свій день – відкритих, детальних, емоційних, з відповідями на запитання та коментарями щодо своїх переживань і думок.
Атмосфера, в якій усі цікавляться справами одне одного і розповідають про них, якнайкраще сприяє тому, щоб говорити. Звісно, важливим є і багато читати, переповідати прочитане, обговорювати вчинки мультяшних та книжкових героїв, запастись терпінням і розлого та докладно відповідати на нескінченні «Як?» і «Чому?».
А ще мовчазним малюкам можна запропонувати програти все те, що відбувалось з ними не на ваших очах. Запропонуйте погратись у «бабусин день», «садочок» чи «прогулянку з хрещеною». Попросіть укласти вас спати, нагодувати ляльок, спробуйте щось намалювати чи зліпити так, ніби ви дитя, а ваш малюк – вихователька. «От скажи, Ольга Петрівна на вас кричить?» – допитує мама при мені чотирирічну Іринку. – «Ні!» – «Чому ж ти тоді не реагуєш, як я тебе спокійно прошу щось зробити, лише на крик?!» Іринка вовтузиться на стільці, мама розводить руками. «Іринко, – кажу, – давай вдягнемо зайців на прогулянку. Он вони не хочуть самі взуватись». – «АНУ ВСТА-А-ЛИ! ЧЕРЕВИКИ ВЗЯ-А-ЛИ! Сіли! ШВИДКО, БО ЗІПРІЄМО! Ра-а-аз, два-а-а…»
– От було б добре, якби в космос і справді мам із дітьми брали, – розмірковує вголос Діміна мама, яка щойно разом із сином у відкритому космосі здійснила стиковку з орбітальною станцією.
Зробити це було непросто, бо на двох, щоб виконати усі маніпуляції, у