Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
Читать онлайн книгу.
більше довіри.
На одній із терапевтичних груп виринула тема материнської тривоги за дівчаток-підлітків, які зараз вже у тринадцять зрілі та звабливі. Мами з тривогою та сльозами ділилися своїми найстрашнішими фантазіями про можливе зґвалтування, говорили про те, чого їм варто дочекатись зі школи, відпустити на день народження, не посивіти від перших побачень своїх донечок. Тривожилися всі, і всі ділилися своїми способами добування інформації про дітей і від дітей. Так от, значно спокійнішими, впевненішими й конструктивнішими були мами, які не читають пошти та не змушують своїх дочок звітувати за кожен крок. «Я тривожусь. Та я вдячна своїй мамі, яка довіряла мені та завжди була готова вислухати і дати зважену пораду. Вона ніколи не казала «ні», лише просила подумати над наслідками кожного рішення», – говорила одна з них.
Тож будьмо толерантними і до дитячого мовчання також. Демонструємо готовність до діалогу, спостерігаємо за поведінкою та змінами, обережно розпитуємо і наголошуємо на тому, що наш досвід і наші знання також можуть стати у пригоді, запрошуємо відкритися, але в жодному разі не пхаємо кілок у двері дитячого світу.
Бути допущеним у дитячий світ – мистецтво, доступне дорослим. Спробуємо рости і вдосконалюватись у ньому:
– будувати спільний простір взаємності та прийняття;
– запровадити традиціївідкритих розповідей про себе;
– щиро цікавитись дитячими справами, забути прокритику та насмішки;
– забезпечити право«на мовчання».
Розділ 2
Про ледарів
Нічим не цікавиться, або Як сформувати дитячі інтереси, стимулювати активність та ініціативу
– Не знаю…
Їй п’ятнадцять, і її могли б звати «Не знаю», що було б дуже влучно. Проте батьки назвали її Вікторією.
– Не знаю…
Це вже третя наша зустріч, і я майже зневірилась знайти те, чого вона прагне, про що мріє, ким хоче стати, чим займатись.
– Не знаю…
Найкрутіший у місті ліцей, брендове шмаття, солярійна засмага, акрилові нігті, останній айфон, татків «лексус» і його ж водій під вікнами мого кабінету… Переді мною дівчинка, яку амбітні та цілеспрямовані батьки назвали Вікторією, дівчинка, якій не бракує нічого, крім мрій.
– Це біс зна що, – бідкалася її мама на нашій першій зустрічі. – Це останній клас, треба вибирати університет, треба визначатися із майбутнім, планувати своє життя! Її нічого не цікавить, їй ніщо не потрібне! Віко, ну скажи психологу хоч щось!
– Що? Я не знаю…
Вікторія не перша і не остання, кого до мене притягнуть батьки з проханням «зробіть щось». Вони говоритимуть про те, що їхня дитина ніяк не дорослішає, що не може приймати відповідальних рішень, що нічим не цікавиться, що байдикує, що відбилася від рук, що геть нічого не робить, окрім хіба що якихось дурниць… Вони будуть не на жарт стривожені, дехто навіть