Казки мого бомбосховища. Олексiй Чупа
Читать онлайн книгу.
витягуючись у струнку.
– Йди сюди, поглянь, – пальцем поманила його до себе Микитенко, іншою рукою вказуючи на стос паперів перед нею.
Валєра навис над столом і уп’явся очима в місце, яке жінка показала пальцем. Потім він, так само як Микитенко хвилиною раніше, пробігся по всій папці, і розгублено підняв до неї очі:
– Маячня якась. Певно, помилка або жарт.
– Ну так спитай його, Валєра, не гальмуй.
Валєра виструнчився і, закрокувавши туди-сюди перед стільцем із полоненим, заговорив німецькою, щоправда, не звертаючись просто до полоненого, а викидаючи слова в повітря перед собою:
– Як вас звати?
– Герхард Фрай, – слухняно відповідав він.
– Де ви народилися?
– Місто Кельн.
– Рік народження?
– Одна тисяча шістсот одинадцятий, – повільно і з хижою усмішкою промовив Фрай.
– Ви нічого не плутаєте? – перепитав Валєра.
– Одна тисяча шістсот одинадцятий! – твердо і голосно повторив полонений і потягнувся на стільці так, що аж кісточки захрумтіли.
– І ви знаєте, який зараз рік?
– Так, звісно, – підтвердив німець, не перестаючи посміхатися.
Валєра розвернувся до начальниці і пояснив:
– Цей німець стверджує, що йому майже три з половиною сотні років. Каже, що народився на початку сімнадцятого століття, – на підтвердження своїх слів Валєра ткнув пальцем у дату, яка так товариша Микитенка насторожила в документах.
– Ну, але ж ти розумієш, що цього не може бути.
– Розумію.
Валєра знову повернувся до Фрая:
– Ви стверджуєте, що вам більше трьохсот років?
– Так.
– Коли вас взяли в полон, вас про це питали?
– Так.
– І це нікого не здивувало?
– Так, – втретє повторив німець.
Валєра спробував уявити, як радянські військові не дивуються тому, що полоненому більше трьох сотень років, і не повірив.
– Ну, добре, можливо, там усе писали автоматично, – знехотя погодився він, – але ми мусимо розібратися.
– Розбирайтеся, – зверхньо засміявся Фрай.
– Ану мовчати! – втрутилася товариш Микитенко, яка нічого не розуміла в їхній розмові, але цей сміх підказав їй, що німець наразі – господар становища.
Валєра зробив заспокійливий жест рукою, жінка всілася на місце, а Фрай замовк.
– Як можна було прожити триста з гаком років? – спитав він полоненого.
– Легко.
– Я не знаю більше таких людей.
– Я також.
– Як це вам вдалося? Та ще і зберегти, так би мовити, дуже пристойний товарний вигляд, – натякнув він на молоду зовнішність Фрая.
– Ви мені все одно не повірите.
– Ну, а ви спробуйте, я послухаю. – Валєра із солодкою кадебістською посмішкою наблизив своє обличчя до обличчя полоненого.
Герхард Фрай зазирнув йому в очі і спокійно промовив, не відриваючи погляду:
– Якби