Казки мого бомбосховища. Олексiй Чупа
Читать онлайн книгу.
знову шмигнула вниз, але цього разу не зникла безслідно, а скрутилася в районі попереку і стисла, як удав. Сергія занудило.
За дверима змінилася пісня, її настрій трансформувався з тягучо-зловісного на агресивний. Почекавши хвилинку, Платонов постукав іще, тепер уже кулаком, гучніше. По той бік почулися кроки, і старечий надтріснутий голос проревів, насилу перекрикуючи музику:
– Шо?
– Шо «шо»? – розгублено крикнув у відповідь Сергій.
Луна злетіла угору, до верхнього поверху, і затихла аж під дахом.
– Шо треба, питаю! Чого лупиш у двері?!
– Я би хотів поговорити з Вірою Сергіївною Лабугою, – вдався до офіційного тону Сергій.
– А хто ти такий, щоб зі мною говорити, га?
«Ага, чудово. Отже, вона буває вдома. Можна валити», – подумав Сергій. Але його захланність і бажання якнайкраще показати себе перед босом зіграли з ним злий жарт. Уже майже сіпнувшись до виходу, Платонов уявив мармизу свого шефа, коли він викладе йому багато-багато цікавої інформації про Лабугу Віру Сергіївну, і ляпнув:
– Це вас із банку турбують!
– Якого ще, на хрін, банку? – загрозливо прошипіло за дверима.
Музика вимкнулася, і в тиші, яка ламала двері з протилежного боку, Сергій почув пересування квартирою і кроки кількох осіб.
– Ви в банку брали кредит у лютому цього року, тринадцять тисяч! Досі не зроблено жодного внеску! – гукнув Сергій, дивуючись, як Натаха з кредитного погодилася дати гроші такому клієнту. – Та ж ви відкрийте двері, поговоримо! У мене документи з собою, я все вам покажу!
– Ага, щас я відкрила! Я відкрию, а ти мене пограбуєш, або ще гірше – зґвалтуєш! Воно мені нада?
Сергій уявив, що можна винести з хати з такими дверима і як можна ґвалтувати людину, що має такий голос та, згідно з анкетою, майже шістдесят років від народження. Його охопив жах.
– Ну що ви! Я ж на роботі! Як я можу!
– Усе рівно. Можеш.
Сергій поміркував і подумки погодився, що хтось інший все-таки міг би. Але не він.
– Віро Сергіївно, відкрийте двері, поговоримо! – ще раз попросив він.
– Іди на хуй звідси, шваль! – рявкнув раптом з-за дверей пропитий чоловічий бас.
– Чуєш, дядя, – миттю завівся офіційний представник, – давай не груби мені тут, бо зараз наряд викличу, скрутять тебе, будеш у абіз’яннику матом крити.
– Вали давай! – повторив той самий голос, але м’якше.
– Я зараз ментів викличу, – простіше пояснив свою погрозу Сергій.
– Давай-давай, думаєш, ти перший такий вумний? Уперьод, викликай!
Сергій уже орієнтувався у цих пропитих і прокурених голосах. Зараз озвалася пані Лабуга, хазяйка. Він потупцяв на місці, але піти не наважився, бо ж тоді виходило, що його послали, а він послухався. За дверима знову зарухалися, заходили, щось потягли, а Сергій Платонов занурився у власні думки.
«І на холеру воно мені треба? – заговорив він до себе. – Зараз валю звідси, набираю