Сердечна терапія. Міла Іванцова
Читать онлайн книгу.
Та то були чужі справи…
Мамі з донькою не хотілося знову розлучатися, але що вдієш? Стасі треба було їхати до інтернату, а Олександрі, завізши доньку, вертатися до дитячого садка. Попереду новий тиждень роботи, навчання, життя нарізно. Вийшовши на сходи, вони знову замилувалися легкими сніжинками, що сипалися, кружляючи, з темного неба. Раптом Олександра побачила, що на Стасі немає її плетеного шалика − забула на стільці.
– Я принесу, стій тут! − сказала мама, розвернулася і швидко ввійшла до приміщення.
Коли вона за півхвилини повернулася на сходи, доньки там не було, а метрів за п’ять праворуч скупчилися і схвильовано гомоніли люди. Відчувши неладне, Олександра кинулася до них. Стася вже стояла на ногах, правий бік одягу був засніжений, а лівою рукою вона притискала до себе праву руку й озиралася, шукаючи матір. Поруч тупцяв якийсь підліток зі скейтом, просив вибачення, намагався обтрусити з дівчинки сніг, а його приятель простягав їй шапочку.
– Стасю! Господи, дитинко, що сталося?! − зойкнула Олександра, підскочивши до доньки. − Ти ціла? Що з рукою?
З великих переляканих очей дівчинки покотилися сльози, і вона, схлипуючи, промовила:
– Упала. Рука болить, рука… Добре, що ноги цілі, добре, що ноги… У нас же свято…
Мати присіла і втішала її, не знаючи, що далі робити, а поруч хлопці зі скейтами все бубоніли:
– Пробачте, ми не хотіли, вона вискочила навперейми, пробачте…
Невідомо, як довго тривала б ця сцена, де кожен повторював своє, а справа не рухалася, якби до них раптом не підійшов той чоловік у картатому шарфі, що сидів за сусіднім столиком.
– Що трапилось? Упала, балерино? − Він нахилився до Стасі, потім глянув на Олександру. − Я лікар, дозвольте оглянути дівчинку?
– Так, звісно, дякую вам! − розгублено відповіла мати.
– Давайте зайдемо до кав’ярні, там світла більше, − запропонував чоловік. − Іти можеш, ноги цілі?
– Ноги… Ноги цілі, − схлипувала Стася, перелякано дивлячись на лікаря і притримуючи одну руку другою.
Біля вільного столика лікар обережно зняв із дівчинки куртку, потім кофту, розстібнув манжету блузки, підкотив рукав і обережними вправними рухами промацав руку від пальчиків до ліктя й вище. Олександра тримала речі доньки й спостерігала за маніпуляціями лікаря, мов за дійством шамана.
– Здається, перелому немає, вивиху теж. Але, щоб упевнитися, що немає тріщини, я вам раджу зробити знімок. Треба поїхати до травмпункту.
– Ой, добре, що немає, дякую, дякую вам… А як же… А де ж той травмпункт, Господи ти ж боже мій?! − розгублено промовила Олександра, і лікар побачив, як тремтять її руки.
Вона перехопила погляд лікаря і вчепилася в куртку Стасі, а потім почала допомагати дівчинці вдягатися.
– Дякуй дяді, Стасю! Що б ми без нього робили? Болить тобі? Вже краще? − промовляла вона біля вуха доньки, чомусь не наважуючись підняти очі на незнайомця.
– Дякую! − розгублено