Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей. Ренсом Ріґґз
Читать онлайн книгу.
що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння – у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я онук. Я просто не знав, що роблю, от і все.
– Правду кажеш, я не мій дід, – сказав я. – Я звичайний хлопець із Флориди. Мені, мабуть, просто пощастило, що я вбив того порожняка.
– Дурниці, – заперечила Емма. – Рано чи пізно ти станеш точнісінько таким самим мисливцем на порожняків, як Ейб.
– Хай краще рано, а не пізно, – зауважив Г’ю.
– Це твоє призначення, – сказав Горацій, і прозвучало це так, наче він знав щось таке, чого не знаю я.
– Та навіть якщо ні, – Г’ю поплескав мене по спині, – ти все, що в нас є, друже.
– Якщо це правда, хай нас птах милує, – сказав Єнох.
Голова в мене пішла обертом. Тягар їхніх сподівань був таким важким, що погрожував мене розчавити. Я підвівся й на нетвердих ногах пішов до виходу з грота.
– Мені треба подихати, – сказав я, протискаючись повз Єноха.
– Джейкобе, стій! – закричала Емма. – Повітряні кулі!
Але їх уже давно не було.
– Нехай іде, – пробурчав Єнох. – Якщо нам пощастить, він попливе назад в Америку.
Бредучи до води, я намагався уявити собі, кого бачили (чи хотіли бачити) в мені мої друзі: не Джейкоба – хлопця, котрий колись так гнався за фургончиком із морозивом, що поламав ногу в щиколотці, чи котрий неохоче і за наполяганням батька тричі намагався та тричі провалив спробу потрапити в легкоатлетичну команду своєї школи, хоча там ніколи не було особливого конкурсу, а Джейкоба – пильного оглядача темряви, дивовижного інтерпретатора неприємних відчуттів у животі, убивцю потвор, який, на відміну від інших людей, міг їх бачити – і все це могло стояти між життям та смертю для нашого веселого оркестру дивних дітей.
Як я міг виправдати великі сподівання, які накладала дідова репутація?
Я виліз на купку каменів біля краю берега, стояв там, сподіваючись, що помірний бриз висушить мій мокрий одяг, і в пригаслому надвечірньому світлі споглядав море – широке полотно, на якому зливалися й темніли сірі мазки. Віддалік час від часу зблискувало світло. То кернгольмський маяк спалахував на знак вітання й останнього прощання.
Моя свідомість попливла. Я поринув у сон наяву.
Бачу чоловіка. Він середніх літ, весь вкритий багнюкою екскрементів, поволі повзе вздовж гострого, мов кінчик ножа, краю кручі. Тонке волосся розтріпалося й звисає мокрими пасмами на щоки. Вітер надимає його тонку куртку, як вітрило. Він зупиняється і спирається на лікті. Вставляє їх у ямки, які зробив кілька тижнів тому, коли обстежував ці сховки, шукаючи гнізда крячок та буревісників, у яких настав сезон спарювання. Він підносить до очей бінокль, але націлює його кудись нижче від рівня гнізд, на тонкий серпик пляжу, куди приплив несе і складає різне шмаття: