Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова
Читать онлайн книгу.
як? Дуже просто: вона вийшла з дому і сказала:
– Полю, пробач мені заради Бога! – і таку фізіономію скорчила, що я стала сміятись і відразу їй пробачила.
Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що їй тьотя Валя звеліла. Ну, нічого. Головне – мир!
А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирішила відпочити. Розтерлася розтирачкою, випила таблетки. А моя матінка пішла до сусідки, тьоті Мар’ям. Я замкнула за нею двері, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, світло лишила ввімкненим (щоб не заснути), лягла і… заснула.
Спала я, мабуть, довго, і от що з цього вийшло: мама сиділа в тьоті Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мій вітчим Руслан. Мама й Руслан захотіли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б і від гарматного пострілу. Вони з півгодини тарабанили у двері, а я їх не чула!
Потім, злякавшись, що зі мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати історії на тему: «Бідна дівчинка залишила двері незамкненими, і до неї прийшли вбивці». Ні, ви тільки уявіть: «бідна дівчинка» – це Я!
Тьотя Мар’ям у розпачі стукала нам у стіну (боялися, що стіна завалиться), мама била руками двері, а мій вітчим Руслан вирішив залізти крізь вікно. У нас перший поверх! Але у вікно він не проліз. Засунув морду у відчинену для кота Мишка кватирку і давай горлати:
– Полю! Полю, відімкни двері! Полю, будь ласка, відчини. Це я, Руслан!
І так далі в тому ж дусі. Звичайно, тут я вже спати не могла – розплющила очі, подивилася на нього, і спало мені на думку: «Що за страшний сон сниться? Чорт у вікно лізе! Тьху, нечиста сила!» – перевернулась я на інший бік і знову захропла.
Зрозумівши, що я жива, народ узявся стукати з усіх боків із новими силами. Навіть дівчина Маліка, що живе на другому поверсі, била молотком по балкону – будила мене! Тут я прокинулась остаточно, пішла й відімкнула двері. У квартиру ввалилися мама, вітчим і сусіди.
– Полю, ти нічого не чула?! – волали вони.
– Ні! – чесно відповіла я.
Сьогодні багато неприємностей, великих і малих. І так збіглося, що сьогодні ще й день народження Руслана.
Наша кішка Ксюша народила під ранок кошенят, а кіт Маркус (якого нам залишили дівчата Патошка й Ася) схопив одного й загриз. Я кота вилупцювала. Кошеня, що найгірше, помирає і мучиться.
Ще я дізналася, що Альонка й тьотя Валя вирішили виїхати з Чечні: життя тут немає, росіян убивають. Квартири забирають люди з гір. Якщо Альонка виїде, у мене більше немає друзів. Дімка, Серьожа та інші давно поїхали з батьками, покидавши тут домівки. А моя мама повторює, що любить Чечню і сподівається на мир.
Ось що я собі уявляю. Я йду, як зазвичай, до школи. Дощить. Осінь. Навколо – насмішки, знущання, обрáзи (будуть, як і раніше):
– Російська тварюка!
– Ми її вб’ємо!
– Російська суко, як тебе звати?
– Їдь у свою погану Расєю!
(Що я з радістю й зробила б. Але в нас немає рідні в інших регіонах, немає ніякого житла. Не маємо куди їхати.)
І от я йду сама-одна крізь бруд, через глузування й плювки, а моєї подруги, моєї