Ох, як се нерозумно!

      Нi, Анiто.

      Либонь, се воля неба, щоб могла я

      його своїм по праву називати,

      хоч вiн менi i не належить.

      Хто вiн?

      Як чудно се, що я його не знаю.

      Вiн — дон Жуан.

      Який? Невже отой…

      Отой! Той самий! А який же другий

      iз сотень тисячiв усiх Жуанiв

      так може просто зватись "дон Жуан",

      без прiзвиська, без iншої прикмети?

      Тепер я розумiю… Тiльки як же?

      Його вже скiльки лiт нема в Севiльї…

      Таж вiн банiт?[2]

      Я бачила його остатнiй раз,

      як ми були в Кадiксi,

      вiн жив тодi, ховаючись в печерах…

      жив контрабандою… а часом плавав

      з пiратами… Тодi одна циганка

      покинула свiй табiр i за море

      з ним утекла, та там десь i пропала,

      а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску[3],

      що струїла брата для дон Жуана…

      Потiм та мориска пiшла в черницi.

      Се неначе казка.

      Однак се щира правда.

      А за вiщо

      його банiтувано? Щось я чула,

      та невиразно.

      Вiн, як ще був пажем,

      то за iнфанту викликав на герець

      одного принца кровi.

      Та iнфанта його любила?

      Так говорять люди,

      а я не вiрю.

      Чому?

      Якби любила,

      вона б для нього кинула Мадрiд

      i королiвський двiр.

      Чи се ж так легко?

      Любовi легкого шляху не треба,

      адже толедська рабинiвна — вiри

      зреклась для нього.

      Потiм що?

      Втопилась.

      Ото, який страшний твiй наречений!

      Ну, правда, смак у нього не найкращий;

      циганка, бусурменка i жидiвка…

      Ти забуваєш про iнфанту!

      Ну,

      з iнфантою все невиразна справа!

      Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив

      щонайсвятiшу абатису, внуку

      самого iнквiзитора.

      Невже?