Світло між двох океанів. М. Л. Стедман
Читать онлайн книгу.
промайнула образа.
– Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.
Том позирнув на неї, та вона продовжувала:
– Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.
– Я думав про щось більш нормальне.
– Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? – Ізабель, не в змозі й далі стримуватися, вибухнула сміхом. – Ага, піймався! Пошила тебе в дурні!
– Маленька пустунка! Ти пошкодуєш, що так вчинила!
– Ні, перестань! Зупинись!
– Жодного прощення, – сказав він, лоскочучи її живіт і шию.
– Я здаюсь!
– Тепер надто пізно!
Вони лежали на траві, що переходила в пляж Утрачених Надій. Давно минув обід, і м’яке світло пофарбувало пісок у жовтий колір.
Раптом чоловік завмер.
– Що трапилося? – запитала Ізабель, визираючи з-під довгого волосся, яке спадало на її обличчя.
Він відкинув пасма з очей дружини й мовчки дивився на неї. Вона притулила руку до його щоки.
– Томе?
– Деколи це збиває мене з пантелику. Три місяці тому були тільки ти і я, а тепер є інше життя, яке просто з’явилося нізвідки, наче…
– Наче дитина.
– Так, наче дитина, але навіть більше, Із. Коли я раніше сидів у світловій камері, до того як ти приїхала, я роздумував про життя. Тобто порівняно зі смертю… – він зупинився. – Я мелю дурниці. Краще замовкну.
Ізабель поклала руку під його підборіддя.
– Томе, ти майже ніколи нічого не розповідаєш. Розкажи мені.
– Я не можу передати це словами. Звідки походить життя?
– Яка різниця?
– Яка різниця? – перепитав він.
– Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.
– Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»
Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.
– Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?
– Не знаю, – відповів Том.
Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:
– Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?
Том обійняв її.
– Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?
– Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…
Том підвів брови.
– І знову тебе понесло… Аріадна! Навряд чи вона все життя вікуватиме на маяку. Давай не будемо обтяжувати дівчинку іменем, з якого глузуватимуть.
– Залишилось пройти лише двісті сторінок, – мовила Ізабель з усмішкою.
– Тоді