Світло між двох океанів. М. Л. Стедман
Читать онлайн книгу.
каюті було не набагато тепліше, ніж назовні, але принаймні це приглушило завивання пронизливого вітру.
Із люка в кінці каюти з’явилася копиця безладних рудих кучерів.
– Усе, ми готові, Ральфе. Усе налаштовано, – сказав парубок, власник шевелюри.
– Блуї, це Том Шерборн, – мовив Ральф.
– Здоров був! – відповів Блуї, вилазячи з люка.
– Здоров!
– Погода сьогодні собача! Сподіваюся, ти у вовняних спіднях. Якщо тут такий холод, то що ж казати про Янус, – мовив Блуї, хукаючи на свої руки.
Поки Блуї показував Тому човен, шкіпер закінчував останні приготування перед відплиттям. Протерши соляний наліт на склі перед собою клаптиком старого прапора, він гукнув:
– Віддати швартови, хлопче! Готуємося відчалювати. – Він відкрив дросель. – Давай, старенький, рушаймо! – сказав неголосно, обережно маневруючи від причалу.
Том вивчав мапу на штурманському столі. Але, хоча вона була дуже детальною, Янус мав вигляд ледь помітної точки на мілині далеко від узбережжя. Молодий чоловік зосередився на широчіні моря перед собою та вдихнув насичене сіллю повітря, намагаючись не озиратися на берег, щоб раптом не передумати.
Минали години, море під ними глибшало, його колір набув насиченості. Час від часу Ральф указував на щось цікаве, як то орлан або зграя дельфінів, що гралися біля носової частини човна. Якось вони побачили на обрії трубу пароплава. Інколи Блуї виносив з камбуза чай у кухлях з надбитою емаллю. Ральф переповідав Тому про люті шторми та трагічні випадки на маяках у цій частині узбережжя. Том трохи повідав про своє життя в містечку Байрон-Бей та на острові Матсайкер, за тисячі миль на схід.
– Якщо ти вижив на Матсайкері, то, може, і на Янусі витримаєш, – сказав Ральф. Він поглянув на годинник. – Йди-но подрімай трохи. Шлях неблизький, хлопче.
Коли Том знову піднявся на палубу, Блуї щось тихцем говорив Ральфу, а той несхвально хитав головою.
– Я просто хочу знати, чи це правда. Що такого, якщо я спитаю? – казав Блуї.
– Спитаєш мене про що? – вимовив Том.
– Чи… – Блуї подивився на Ральфа. Розриваючись між власною цікавістю та насупленим поглядом шкіпера, він почервонів і замовк.
– Та таке… То не моя справа, – сказав Блуї і подивився на воду, яка набула темно-сірого кольору і пішла брижами навколо катера. – Я був надто молодий. Мама не дозволила мені додати віку, щоб вступити на військову службу. Річ у тому, що я чув…
Том питально подивився на нього.
– Подейкують, ніби тебе нагороджено Військовим хрестом і чимось там ще, – випалив Блуї. – Мені казали, що бачили це у твоїх документах про звільнення з попереднього місця роботи, які ти подавав на Янус.
Том почав знову розглядати воду за бортом. Блуї поник, зніяковівши.
– Я про те, що справді пишався б, якби мав честь потиснути руку герою.
– Шматок латуні не робить тебе героєм, – відповів Том. – Більшості хлопців, які дійсно заслуговують на медалі, вже немає. На твоєму місці я б таким не страждав, друже, – сказав він і почав зосереджено