Чимчикує вулицею і їй здається, що зустрічні перехожі захоплено на неї витріщаються. Бо є чого. Капітоліна як ніколи прекрасна. Приїхала два дні тому у столицю і відразу її підкорила. Є робота, а значить – гроші, а значить – «Київський» торт. Багато «Київських» тортів.

      Усе не так страшно, як мені розказували, думає Капітоліна. Чудове місто, чудові люди і чудова погода. Плюс три градуси – ідеальна зима. Снігом можна пожертвувати заради того, щоб не носити шапку.

      Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається?

      Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися.

      Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.

      «Львівська брама»? «Львівська брама»! Точно.

      Капітоліна довго вагається перед тим, як зійти на ескалатор. Страшно, знаєте. Ескалатор нагадує Капітоліні сипучі піски, яких вона ніколи не бачила. Землю, яка раптом йде з-під ніг. Скейт, на який Капітоліна стала лише раз і тієї ж миті боляче гепнулась, а може, навіть раніше.

      Капітоліна підходить до старшої жінки в уніформі.

      – Вибачте, – радісно щебече вона, – ви не могли б на секунду зупинити ці сходи, щоб я на них забігла?

      Жінка в уніформі нічого не відповідає. Просто з подивом дивиться на Капітоліну.

      Натовп людей тягне Капітоліну до ескалатора.

      – Обережніше! – кричить Капітоліна. – Ви мене затопчете!

      – Двігайся, дєвушка! Стала як брєвно на проході!

      – Я двігаюсь!

      – І двігайся!

      – І двігаюсь!

      Заплющивши очі, ступає на ескалатор, і її несе вниз.

      Яка людина все-таки боягузлива, думає Капітоліна усміхаючись. Немає нічого страшного, треба просто стати. Заплющити очі – і стати. Це як з прививкою Манту.

      Укол зовсім не болючий, і коли нарешті наважуєшся дати медсестрі руку, то робишся таким щасливим, таким щасливим, ніби вчинив героїчний подвиг і вознісся на небо.

      Капітоліну заносять у вагон поїзда. Вона не опирається.

      Ці люди краще за мене знають, що куди, думає Капітоліна, вони тутешні. Вони вже у всьому розібрались.

      «Кловська», «Палац спорту», «Золоті ворота».

      Назви як у якійсь казковій країні, тішиться Капітоліна. Я потрапила у казкову країну. Я – принцеса Золотоволоска. Але ні, у мене русяве волосся. Краще – Білосніжка. Хоча Білосніжка теж звучить неприродно. Снігу нема і навряд чи вже буде. Який сніг, коли в Арктиці від жари тануть льодовики?! Дюймовочка. Крихітна Дюймовочка в казковій країні Золотих Воріт. Хоча Дюймовочка, здається, не була принцесою.

      Капітоліна контролює ситуацію. Наступною після «Золотих воріт» має бути її станція «Львівська брама». Теж хороша назва. Цікаво, хто їх усіх придумав. Напевно, якийсь казкар, не інакше.

      Поїзд сповільнює ходу, от-от зупиниться. Капітоліна протискається до дверей, щоб вискочити першою, але зупинка ніяк не настає. Чоловічий голос нарешті оголошує: «Станція „Лук’янівська”. Громадяни пасажири, не залишайте своїх речей…» Як «Лук’янівська»?

      Капітоліна розгублено хапається за відсторонені погляди людей, що стоять поруч.

      – Як «Лук’янівська»? – тараторить Капітоліна. – Чому він не зупинився на «Львівській брамі»? Мені треба на «Львівську браму»!

      Пасажири перезираються між собою і знизують