Звірослов. Таня Малярчук
Читать онлайн книгу.
скільки має калорій! – Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму. – Як тобі на роботі? – питає в Капітоліни.
– Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.
– Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.
– Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.
Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.
– І де ти дінешся?
– Ну, – загадково усміхається Капітоліна, – у мене є ідея.
Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.
– Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!
– Хто?
– Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться – прямо мурашки по шкірі.
– Він шото має до тебе?
– Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?
Натаха пиляє нігті.
– Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.
– Капітоліна влюбилась… – констатує Натаха.
– От ти пиляєш нігті, Натаха, – раптом задумано каже Капітоліна, – а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?
– Я ніколи не бачила живих курей, – відповідає Натаха.
Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:
– От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.
2
Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.
Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.
Капітоліна крадеться до вікна, але нічого особливого не бачить. Вулиця порожня. Чорні дерева стоять собі і майже нечутно шарудять чорним листям, яке чомусь забули скинути восени.
Тут, у Києві, усе по-інакшому, думає Капітоліна. Навіть дерева інакші. Якісь страшні. На них не хочеться вилізти, щоб щось побачити.
Першою приходить на роботу, переодягається і стає так, щоб контролювати вхідні двері. Щоб знати, коли він прийде.
Альберт Романович з’являється, як завжди, рівно о пів на дев’яту.
Усе-таки, думає Капітоліна, з нас вийде чудова пара. Альберт і Капітоліна. Цурес! (Як любила казати покійна Капітолінина бабка.) Закоханої пари з такими іменами ще не було. Принаймні в усіх перечитаних Капітоліною любовних романах.
Він одягнений у чорне пальто з хутряним коміром, чорний костюм і рожеву з блискітками краватку. Такий елегантний і недосяжний.
Капітоліна несвідомо шукає прихистку у дзеркалах і нарешті, розгледівши своє відображення на овочевій