– Я згадала її! – вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

      Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

      – Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

      – І хто вона? – без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

      – Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

      – Сусідка ваша, виходить.

      – Я поставила правильний діагноз, – Григорівна полегшено зітхає, – вона дійсно божевільна.

      – Як її божевілля проявляється?

      – Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

      Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

      – Вона не небезпечна? – питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

      – Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

      Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат – і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

      – Ха, Белла, – говорить Григорівна, – яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було – вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали – всьо дурно.

      – Дивишся на таких, – обурливо зауважує медсестра Аллочка, – думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.

      Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:

      – Котики, песики – тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.

      – Я так і хотіла сказати.

      Медсестра Аллочка густо червоніє.

      Пізно, думає Григорівна.

      2

      Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.

      – Та що це таке! – вигукує в ранкову сутінь Григорівна. – Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?

      Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.

      – Знову встала зарано.

      Підходить до вікна.

      Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані