100 знаменитих людей України. Оксана Очкурова
Читать онлайн книгу.
у 1790—1800 pp., утілилася гармонія м'якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіппової, Скобєєвої, Арсеньєвої). Сентиментальним і ліричним є здвоєний портрет сестер Гагаріних, об'єднаних загальним настроєм «ніжної мрійності» і любов'ю до музики. Витончені пози, живі очі, ніжні овали юних облич, тонкі переливи сріблясто-сірих, фіолетово-рожевих і блакитних тонів, привітна природа – все говорить про те, що ці славні дівчата можуть жити тільки у світі, повному щирості, незлобивості й доброти.
Для прекрасних жіночих образів Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фігура, яка спирається рукою на яку-небудь підставку, а тлом для млосного вигину тіла в легкому світлому, немов невагомому, одязі є тихий пейзаж. Досконала гармонія барв і образів. Проте які індивідуальні риси його героїнь і як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної (1797 р.) викликав навіть поетичний відгук. Я. Полонський сентиментально сумує про швидкоплинність життя, любов і щастя і схиляється перед майстерністю художника, який зумів навічно втілити на полотні свою мрію про красу і гармонію людини, оповивши легким сумом привабливий образ:
Но красоту ее Боровиковский спас,
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать,
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
Нікого не залишає байдужим начебто висічене з мармуру обличчя, виточена шия і цей погляд, повний «привабливого суму». Ніжна трепетна дівчина тихо сумує на тлі світлих беріз у блакитнуватій імлі. Розмиті контури, плавні лінії, найтонші нюанси кольору, перламутрові переливи світлотіней створюють повний ліричної чарівності вигляд Лопухіної – найвищий зразок сентименталізму в мистецтві.
На 1810 р. у творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно оселилися втома і байдужість. Він тужив за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, які приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу. Відлюдьок, який не любить шуму і суєти, Боровиковський не викладав в Академії і не створив своєї школи малювання. Хоча відомо, що в нього завжди жили троє-п'ятеро учнів. В одному з листів до рідних в Україну він писав, що вся родина його – це куховарка й учні. Пензлю одного з них, І. В. Бугаєвського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого вчителя.
Володимирові Лукичу сумно жилося в розриві між своїми мріями, уявою і справді сумною дійсністю. Щасливий художник постійно перебував у духовному й інтелектуальному пошуку. Він мучився від несправедливості, яку бачив у суспільстві. Співець краси прирік себе на добровільне відлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся