Пригоди барона Мюнхгаузена. Рудольф Эрих Распе
Читать онлайн книгу.
даючи волю коневі рятувати нас обох на його власний розсуд.
Утім, трапилося те, чого я потайки бажав, не наважуючись, одначе, сподіватися на такий щасливий кінець. Вовк справді не звернув жодної уваги на моє сухоребре тіло. Перестрибнувши через мене, він оскаженіло накинувся на коня, роздер і вмить проковтнув усю задню частину безталанної тварини. Але мій кінь навіть після того не припинив мчати стрімголов, утікаючи від страху й болю.
Отак щасливо уникнувши неминучої смерті, я тихенько підвів голову і з жахом побачив, як голодний хижак зажерливо вгризається у свою здобич. Тільки-но він глибше зарився у нутрощі коня, я щосили вперіщив його батогом. Той із переляку рвонув уперед так, що тіло коня гепнулося на землю, а вовк опинився в його шкурі та упряжі. Я заповзявся нещадно його шмагати, не зупиняючись ані на хвильку. Таким чином обидва ми, здорові й неушкоджені, хоча й попри власні сподівання та на превеликий подив випадкових перехожих, кулею прилетіли до Петербурга.
Не докучатиму вам, панове, порожньою балаканиною, описуючи устрій розкішної російської столиці, розквіт наук і мистецтв та всілякі її визначні пам’ятки. Ще менше кортіло б мені розповідати вам про інтриги й кумедні історії петербурзького добірного товариства. До слова, там є один милий звичай – господиня будинку, зустрічаючи гостя, неодмінно пригощає його власноруч чаркою горілки і голосно чоломкається з ним.
Одначе я маю намір привернути вашу увагу до більш достойних та шляхетних речей, таких, наприклад, як собаки й коні, які завжди були моєю слабкістю. А крім того, до лисиць, вовків і ведмедів, що водяться в Росії, як і всіляка інша дичина, в такій незліченній кількості, яка навіть не снилася мисливцям з інших країн. Потім ми, нарешті, перейдемо до веселих мандрівок, молодецьких забав та славетних подвигів, що прикрашають дворянина більше, аніж пусті баляндраси грецькою мовою чи латиною, усілякі там пахощі, коки та локони, придумані французькими мудрагелями й перукарями.
Вступити на службу до війська негайно я не міг. Отож у мене залишалося близько двох місяців вільного часу, який я мав нагоду гайнувати у веселому товаристві, витрачаючи свої гроші у найблагородніший спосіб, як і належить при моєму званні.
Ночі ми проводили за грою або гулянками при дзвоні наповнених чарок. Холодний клімат Росії та народні звичаї сприяли тому, що пляшка тут мала набагато почесніше місце серед товариських утіх, аніж у нашій тверезій Німеччині. Не дивно, що я зустрічав серед росіян справжніх віртуозів благородного мистецтва чаркування.
Однак усіх їх перевершував один сивобородий генерал із мідно- червоним обличчям, який частенько приєднувався до наших застіль. Цей старий вояка втратив у битві з турками верхню частину черепа, тому, щойно в нашому товаристві з’являвся хтось новенький, він із задушевною ввічливістю перепрошував за те, що мусить сидіти за столом у капелюсі. За обідом генерал мав звичку спорожняти по кілька карафок горілки, а під кінець запивав