Смарагд. Валентина Мастєрова
Читать онлайн книгу.
зашептала, – відповіла та байдуже.
– А кого шептала, звідки? – допитувалася Марта.
– Ти що – міліціонер, щоб про все розпитувати? Люди та й годі. Нащо воно тобі? – розсердилася несподівано свекруха.
– Уже й запитати не можна, – образилася невістка. – А хлопці де – знову по хутору байдикують?
– Не байдикують – траву худобі рвуть на вечір, бо я сьогодні не нарвала – люди завадили.
Більше їм не було про що говорити. Марта тільки подумки пожалкувала, що хлопці вдома і що її надія на Ізабеллу не справдилася.
Восени сім’я переїхала в хату, збудовану колгоспом Григорію і Марті. Хата була просторою, світлою, не те що Маріуцина халупа. Одне лише не подобалося Марті – в новій хаті житимуть не тільки її діти, а й чужі. Та вона нікому про це не говорила, навіть боялася, щоб у селі не дізналися, що Юрко й Данило не її сини.
Данькові теж подобалася нова хата, хоча йому і в старій було добре. Там ліс, річка близько, а тут далеченько. Зате прямо за городами починалося кладовище. Хлопчик любив ховатися в бузині й слухати, як на похороні співають півчі. Слів не розумів, вслухався у мелодію. А коли вітер віяв із боку кладовища, спів чувся голосніше й слова можна було розібрати. Тоді й у ньому самому мовби щось співало і тужило разом. Лягав на землю й лежав нерухомо, коли вже наступала тиша.
– Бабо, а чому люди вмирають? – спитав якось Маріуцу.
– Старіють, хворіють і вмирають, – відповіла та байдуже.
– Ні, бабо, – заперечив хлопчик.
– Що – ні? – не зрозуміла Маріуца.
– Вони вмирають, – промовив Дань серйозно, – бо хочуть, щоб над ними співали півчі.
Маріуца здивовано подивилася на онука:
– Люди помирають, бо Господь їх забирає до себе.
– І старих, і малих? – допитувався Данило.
– І старих, і малих.
– А коли він мене забере?
– Що? – здригнулася Маріуца. – Бог із тобою, дитино. Щоб я більше такого не чула.
Кожного разу, коли хтось у селі помирав, Маріуца ходила ховати. Дань часто просився з нею, і вона забирала онука, бо той робився тихим і непомітним серед людей. Одного разу помер сусіда, й Маріуцу покликали мити тіло та одягати небіжчика. Вона зібралася йти, а Данилу сказала, щоб той прийшов пізніше. Хлопчик прийшов, коли в хаті було людно, і на нього ніхто не звернув уваги. Під вечір не тільки чужі, а й родичі небіжчика почали розходитися, але Даню йти додому не хотілося. Щоб Маріуца його не забрала, непомітно заліз під широку лаву, на якій стояла домовина. Терпляче слухав, як у хаті тихо і часто зітхали, хтось неголосно схлипував, і чекав, коли вже почнуть читати Псалтир. Він дуже любив мелодійність іще незрозумілого читання.
У хаті горіло світло й свічки, та з кожною годиною ставало тихіше – меншало людей, тільки голос жінки, яка читала Псалтир, звучав урочисто-скорботно.
Маріуца, що вже була пішла додому, знову прочинила двері, запитала пошепки, чи не бачив хто її онука? Данила давно вже ніхто не бачив, і сусіди