Смарагд. Валентина Мастєрова
Читать онлайн книгу.
полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.
– А ви чого порозлягалися? – визвірився на них Григорій. – Ану, марш із моєї хати! – і, похитуючись, пішов по нагайку.
Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.
– Тату, – притулився злякано до Маріуци хлопчик, – не бийте мене – я хворий.
– Встать! – наказав батько. – Я кому сказав – встать! – і з силою ударив нагайкою по столу.
Несподівано Дань сплигнув із полика, схопив на підлозі чобота і теж ударив чоботом по столу.
– Убивайте! – крикнув батькові в обличчя. – А я на холод не піду!
Григорій спочатку оторопіло дивився на сина, потім просичав:
– Щеня. Уб’ю!
Під поликом лежав молоток, Данило миттю схопив його і подав батькові.
– Убивайте, тату, а Бог прийме мою душу, – дивився батькові в обличчя поглядом, якого Григорій уже не розумів. Але з того часу ніколи не тікав із хати, коли інші діти й Марта ночували по сусідах.
– Один ти? – питав його батько. – Ну ти будь, тобі можна.
Даню часто хотілося піти з дому. А коли грався із сусідськими дітьми в піжмурки, ховався так, що його довго не могли знайти. Одного разу, ховаючись, протиснувся у двері напівзруйнованої церкви. Давня церква була порожньою, тільки лики святих проступали з-під посірілої крейди. Хлопчик зачаровано дивився на сонячні промені, що ніби прорізувалися крізь купол, під яким літали голуби. Не розумів, чому захотілося плакати, але плакав, наповнюючи риданням церковну порожнечу.
Хоча й підріс, ніщо так не приводило його в незрозуміло-трепетний стан, як спів сільських півчих. Одного разу поховали самотню стареньку, і він подумки питався у себе, що воно для мертвого – «вічная пам’ять».
– Хто цю бабусю пам’ятатиме? Ніхто, – відповідав сам собі. – А мабуть же, треба, щоб хтось згадував. Тоді я буду.
Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.
– Де це ти взяв? – злякалася баба, коли побачила ікону. – Невже украв?
– Я не вкрав, – образився хлопчик. – Я на «вічную пам’ять» узяв.
– Як узяв, у кого? – допитувалася та стурбовано.
У цей час до хати зайшла Марта, Маріуца лише встигла штовхнути онука, щоб мовчав.
Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.
– Мамо, то – картинка, – запобігливо промовив до неї хлопчик.
– Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті – зніми.
– Мені хочеться, – спробував умовити Данило.
Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.
– Нехай висить, – заплакав Дань, – краще вдарте мене. – Став на подушки, складені на полику,