Вагон №13. Вікторія Андрусів
Читать онлайн книгу.
не було годинника. Втім, їй не потрібен був годинник. У неї особистий відлік часу… Тук-тук…
2. ТОНЯ
– Михайле, ти забув зав’язати краватку… – Розплющивши очі, Тоня спостерігала за чоловіком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранці він щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогодні чоловіковий від’їзд на роботу відбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходінням та грюкотом умисне намагався її розбудити. Він не припасовував прискіпливо перед люстром краватку, фіксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця піт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеної жертви на псячих боях. Наразі комір Михайлової сорочки коливався у «вільному плаванні» й, судячи з його переполоханої поведінки, краватку чіпляти він і не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що відбувається.
Знайшовши врешті якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зітхнув і вклав його до теки. Вдавав, що не помічає її пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозі спальні.
– Михайле, ти забув зав’язати краватку. – Вже голосніше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, і, збагнувши, що подібне безпричинно не відбувається, запитала. – Що трапилося?
– До бісу краватку, я спізнююсь на засідання…
– Засідання? – Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стіні. – О восьмій ранку? (за їхнього спільного життя бувало всіляке, але щоб таке!)
– Так. Засідання о восьмій ранку. – Роздратовано відрубав чоловік, неначе заскочений зненацька на чомусь ганебному. – Що тебе дивує? Додивляйся свої сни й приводься до порядку. Я замовив ландшафтного дизайнера. Матимеш нагоду проявити свою надмірну цікавість у впорядкуванні присадибної території.
Пригадавши, що у її рідному селі садили зазвичай навесні, здивувалася.
– Мішо, але ж на дворі незабаром паморозки почнуться! Навіщо дизайнер о такій порі?
– Ми ж не картоплю чи цибулю саджатимемо, а вічнозелені насадження. І це не твій клопіт, а садівника. Твоє завдання – проконтролювати. – Зачинивши за собою двері, Михайло дав тим знати, що розмову закінчено.
Тоня ображено закопилила губу. Надмірною увагою з боку чоловіка розбещена не була ніколи. Однак ота його байдужість, до якої давно час звикнути, зачіпала за живе щоразу, наче вперше. Часом їй здавалося, що їхнє сімейне життя скидається на умовну службову угоду, діючу за неписаними, однак непохитними приписами. За таких угод її холоднокровний та несхибний Михайло кував «політиків» з неопірених молодих юнаків, прагнучих двох речей на світі – грошей і влади. Умови були простими й зрозумілими: що би не відбувалося, діяти за чіткими вказівками без розмірковувань над чинністю чи гуманністю дій. Слухняні «щенята» виборсувалися у депутати й службовці доволі пристойного рангу. А невдахи, яким здавалося, що мають право на власну думку, зникали безслідно там, звідки з’являлися, час од часу запиваючи