Вагон №13. Вікторія Андрусів
Читать онлайн книгу.
подумав Любчик. – Цікаво, скільки ж їй років – двадцять вісім, чи може тридцять? Його роздуми перервав нахабний Едіковий голос.
– У мене надто напружений графік, Оксано Тиборівно. Зранку – тренажерний зал, після обіду – теніс, увечері – басейн. Самі розумієте – для формул залишається обмаль часу.
– Важливо зберегти у здоровому тілі ще й здоровий глузд. Сідай, Блавацький. – Її незворушність доводила «мажора» до сказу, але прискіпатися не мав до чого. Витриманий стиль і вроджений смак хімічки не підлягав обговоренню. Залишалося єдине – зливати злість на тих, хто незахищений. І не встиг замовкнути дзвінок на перерву, як Едікове обличчя знову спотворювала зловтішна гримаска.
– То що, парашутисте, зіллєш інфу, де модні прикиди беруться? Я заплачу тобі за цінну інформацію, хочеш?
Любчик підвівся з-за парти й повільно рушив у напрямку до кепкувальника. Клас завмер – у пам’яті ще не стерся минулий інцидент, який ледь подарувалося залагодити. Не знати, чим би й скінчилося, якби у розпал з’ясування обставин таки не завив алярм отого сріблястого «мерса», й «розбори» переключилися на шмаркача – розбишаку, що із цікавости «завиє чи не завиє» добряче довбанув носаком черевика колесо. Тоді мажорний татусь кулею вилетів на майданчик із криком «Здурів, чи що?! Оте колесо коштує більше, аніж річна зарплата твоїх батьків!»
– Зрозуміло. Яблуко від яблуні паде недалеко. – Прокоментували незалежні споглядачі, і до класу татусь вже не повернувся. Але двічі диво не трапляється, і аудиторія налаштувалася на розвиток подій.
Підійшовши упритул до нахаби, Любчик напружився, немов дріт перед увімкненням струму. Йому бракувало одного слова, яке ось-ось мало зірватися з криво усміхнених уст «гостряка». Та раптом за його спиною почувся дівочий заспокійливий голосок, який вирішив водномить усе.
– Не руш його, Любчику. Не заводься. Як гівно не чіпати, то й смердіти не буде.
Любчик обернувся. За його спиною стояла Ельвіра – дівчинка – відмінниця, яка перекочувала на перерві з першої парти ближче до епіцентру подій. Він ніколи її не помічав, адже сам роками просиджував у твердих «середняках» і потай «завучок» не долюблював. Але вона стояла і всміхалася особисто до нього – мудро й розважливо, тим самим подіявши на нього, немов заспокійливий бальзам. Кулаки поволі розтискалися, й виваженість поверталася до Любчика.
– Ти права. Навіщо зважати на придурків? – По невеличкій паузі Любчик рушив до дверей, і вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвіру. Вони зустрілися поглядами.
– Дякую. – Коротко сказав їй і вийшов…
На вулиці дріботів огидний слизький дощ. Він більше скидався на мокрий сніг і уперто цілився за завеликий комір, що уперто відстовбурчувався від Любчикової шиї. Холодні струмочки затікали поміж лопаток і заважали йому зосередитися. Врешті решт Любчик приспинився, скинув із себе ненависну куртку, що зробила його посміховиськом усього класу, і, перекинувши її через лікоть, почимчикував,