«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:

      – Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.

      І проходить або вмирає…

      Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.

      Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.

      Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:

      – Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.

      Вже сонце сходить і золотить обрій!

      Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:

      – Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.

      – Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

      Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:

      – Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.

      Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.

      Зустріньте ж сонце вартими сонця.

      Руйнуйте саж!»

      «Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».

      «Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.

      Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.

      Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.

      Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.