Десь далеко в вечірнім спочинку

      Шлях упав під стомлені верби…

      Позривать романці й конюшинку!

      Цілувать його порох тепер би!

      Квітнуть очи від тьмяного болю,

      І не зраджує нас неминуче…

      У покорі чи в дикій сваволі

      Не побігла до річки під кручу?

      Пароплав не витримав муки:

      Раз, і вдруге, і втретє крикнув…

      – Чом вуста твої, чом твої руки

      До цілунків моїх не звикнуть?

      Достигали травневі трави

      За парканом біля городу,

      І спалахнули очи лукаво,

      Наче змова вогнів на болоті…

      – Заспівай, заспівай, як сокіл

      Побратавсь з сизокрилим орлом!..

      Найсолодше щастя і спокій —

      Хто чекає кари на горло…

      Найсолодша радість у травах,

      У травневих травах достиглих,

      А майбутнє, мов тіні мляві,

      Заломивши руки, пробігло.

      Вкрились кров’ю вуста сталеві,

      Шлях у вербах розбивсь на шмаття…

      Так той вечір щастя травневий

      На життя впав чорним прокляттям.

      Що ж, ти мені співала непогано,

      Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…

      Не знала я, вколисана в туманах,

      Чи то любов, чи то жорстока гра…

      Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.

      Не хочу я твоєї глибини…

      Нехай світанком скам’янілі роси

      Розкажуть пошепки мої надійні сни…

      Ти їх послухай, зраднице лукава,

      Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…

      Я мудрість випила до дна в достиглих травах,

      До дна душі пройшов солодкий сік…

      Візьми, візьми назад свої дарунки,

      Твій сухолист мене не подола,

      Ти поверни мої цілунки,

      Що, заворожена тобою, я дала…

      Що ж, непогано ти мені співала,

      Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…

      З якою мукою в нестямі цілувала

      Я пальці довгії твоїх печальних рук.

      Щодня все тануть голубі простори,

      Щодня прозоріє замріяна печаль…

      Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий

      Одяг в останній раз бурштини і кораль…

      Глибока осінь, наче дно криниці,

      Що вабить таємничо-тихим дном…

      А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,

      Черкаючи об мури хмар крилом…

      Невже ж відваживсь ти тут зимувати?

      Невже тобі такий міцний полон?

      В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах

      Заплутався лінивий