Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
вона у ворота, обмазані жовтою фарбою, старі, зроблені з якимсь залізничним смаком із казенних рейок. «Невже вона живе в цьому будинкові?» – подумав я, побачивши чепурний будинок із цегли, вибілений глиною, на дві кватирі.
Я помилився. Жінка увійшла в подвір’я, що в кінці його стояв мазаний сарай. Вона глянула мені в обличчя, силкуючись вловити в ньому щось, а я стояв, нічого не розуміючи. Другої хати в дворі не було.
«Ага! Певне, вона поведе мене зараз через чорний хід в цю білу хату», – знову подумав я і сказав:
– Сюди, мабуть? Це ваш дім?..
– Ні, не туди, то – чужа хата, – сказала жінка й підійшла до сараю.
То була хата жінки. Одчинивши ставню, вона силкувалася влучити якоюсь залізною карлючкою по рейці, що була замість гачка. Маленьке віконце з латаними шибками, двері зробили сарай схожим на хатину, але все ж це було погане житло.
«Довго жити я тут і не думаю, – заспокоював я себе, – крім цього, не можна ж судити про хату зокола».
Я увійшов у сіни. Середина халупки була дуже вбога. Кімната була з окремими дверима, просто з сіней, більше схожа на кладовку. Порожня.
– Я буду жити у вас приблизно з місяць… можна так? І коли можна, то скільки ви візьмете? П’ять карбованців? От і чудесно…
Я дав жінці 10 карбованців і сказав, що за місяць платню вона одержує наперед. Як зраділа ця жінка! Їй до зарізу потрібні були гроші. Її чоловік кинув лікувати свою руку тому, що немає чим заплатити за електрику.
Вона побігла до себе в кімнату, щоб принести мені решту грошей. Її не було так довго, що я подумав, чи не трапилося чого з нею. Але хвилин через п’ятнадцять жінка прийшла й висипала на стіл лишок. Я здивувався і не знав, що робити.
Що це значить?! Я ніколи не одержував так багато самих мідяків. Це справді були мідяки в 1, 2 й 3 копійки на всі 5 карбованців! І жодного п’ятака. «Де вона набрала цієї міді? – спитав я сам себе й зразу ж зрозумів: – Мабуть, вона торгує насінням, ірисами або просто собі жебракує».
Герасим звав жінку Любиною. І мені чомусь здавалося, що це вигадане ім’я. Його ж таки справді звали Герасимом. Од нього було дуже погане враження.
Це була жорстока, з великим тілом людина, з паралізованою од рани – він був на війні – рукою, з маленькими, швидкими, як у кнура, очима. Коли я вийшов, він уже підкотив маленький візок у сіни й поставив його так, щоб він не заважав ходити.
Любині він сказав:
– Приготов чоловеку мебель… і поли, щоб под виший сорт. Во! А то кабак.
І чогось мені здалося, що Герасим знущається над нею. Глянувши на його велике тіло, я рішив, що коли б не рука, він був би портогрузчиком: може, він був ним до війни.
– Хвамилію і документи… – кинув він холодно мені.
Я дав посвідчення. Він поглянув на папірець, на мене, на Любину й, очевидно, лишився незадоволений. Але мені було мало діла до цього.
Годині о дев’ятій вечора я повернувся з міста й приніс свої речі. Герасим і Любина вже спали. Принаймні я так гадав. Я ліг, щоб заснути, але несподівано почув шепіт. Хтось з опаскою гукнув у темінь: