.
Читать онлайн книгу.
міг чисто поголитися. Але він зробив усе, що було в його силах. Побризкавшись лосьйоном «Олд Спайс» і причесавшись ейсівським гребінцем, знайденим на полиці під умивальником, він повернувся назад до кафе.
Іджі й Рут уже накрили йому стіл. Перед ним стояла тарілка зі смаженим курчам, а ще спаржева квасоля, ріпа, смажені зелені помідори, кукурудзяний хліб і чай із льодом.
Він узяв виделку й почав їсти. Його руки досі ще тремтіли, і він ніяк не міг покласти шматок до рота. Ще й пролив чай на сорочку.
Він сподівався, що жінки не дивляться, але за хвилину білявка сказала:
– Смоукі, ходімо, прогуляємося на свіжому повітрі.
Чоловік узяв капелюха й обтерся серветкою, гадаючи, що його вже виганяють.
– Так, мем.
Вона вивела його на задній двір, за яким лежали поля.
– Ти дуже нервуєшся, приятелю, так?
– Вибачте, що розсипав там вашу їжу, мем, але якщо говорити чесно, поклавши руку на серце… що ж… Я просто піду далі, але дякую вам у будь-якому разі…
Іджі видобула з кишені свого фартуха чверть-літрову пляшку віскі «Олд Джо» і простягла йому.
Смоукі був дуже вдячною людиною.
– Благослови вас Боже, мем, ви просто свята, – сказав він. Вони сіли на повалене дерево біля сараю.
Поки Смоукі заспокоював нерви, вона розмовляла:
– Бачиш он той клапоть пустиря? Він озирнувся.
– Так, мем.
– Колись, багато років тому, там було найкрасивіше озерце у Вісл-Стоп. Улітку ми купалися в ньому й рибалили. Якщо хотіли, можна було покататися на човні.
Вона з жалем похитала головою.
– Я так сумую за ним, дуже сумую.
Смоукі дивився на пустир.
– І що з ним сталося? Воно висохло?
Вона запалила йому цигарку.
– Та ні, гірше. Якось у листопаді велика качина зграя – штук сорок чи більше – сіла точнісінько посеред озера. І того дня ж, поки вони там сиділи, сталася чудернацька річ. Температура впала так швидко, що озеро повністю замерзло, стало твердим, як скеля, за якихось три секунди. Один, два, три – ось так.
Почувши таке, Смоукі здивувався.
– Ви це серйозно кажете?
– Ага.
– Що ж, я впевнений, ті качки загинули. Але Іджі відповіла:
– Еге, чорта з два. Вони просто злетіли й забрали озеро з собою. Тепер воно, мабуть, десь у Джорджії…
Він розвернувся і глянув їй в обличчя. А коли він зрозумів, що його розігрують, у кутках його блакитних очей зібралися зморшки і він зареготав. Так голосно, що одразу ж закашлявся і їй довелося стукати його по спині.
Він ще витирав очі, повертаючись з Іджі до кафе, де чекав обід. Коли Смоукі знову сів до столу, їжа була тепла. Хтось підігрів її для нього в духовці.
О, де блукаєш ти в цю годину,
Гордосте матері, милий мій сину?
Шпали ногами рахуєш,
В далях холодних ночуєш,
Чи за кермом ти несешся кудись?
Де ти, мій сину? Озвись!
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
22