Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
почало не відразу, ні. Сім років після поховання була тиша. Аж тут якось уночі – на місяць уповні – крик у палаці, вереск, безлад! Що тут довго говорити, ти на тому знаєшся, та й відозву читав. Немовля у труні підросло, та неабияк, а зуби в нього стали такі, що аж жах. Одним словом – стриґа. Шкодую, що ти трупів тих не бачив. Як я. Тоді обминав би ти Визім стороною.
Ґеральт мовчав.
– У ті часи, – продовжував Велерад, – Фольтест, як я вже казав, закликав до нас цілу громаду чаклунів. Ґелґотали вони один поперед одного, мало не побилися отими своїми ціпками, що вони їх носять, напевно, аби псів відганяти, коли їх ними цькують. А я так вважаю, що цькують регулярно. Перепрошую, Ґеральте, якщо маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму фахові напевне маєш, але як на мене, то дармоїди вони й дурні. Ви, відьмаки, серед людей зужили більшої довіри. Бо ви, як би то сказати, конкретні.
Ґеральт усміхнувся, але не прокоментував.
– Та до справи. – Бургомістр зазирнув у кухоль і долив собі й рівійцю. – Деякі поради чаклунів здавалися мені аж ніяк не дурнуватими.[9] Один пропонував спалити стриґу разом із палацом та саркофагом, другий радив відрубати їй довбешку заступом, інші більше схилялися до забивання кілків у різні частини її тіла, зрозуміло, удень, коли дияволиця спала у труні, виснажена нічними втіхами. На жаль, знайшовся один блазень, у загостреній шапці на лисій голові, горбатий пустельник, який придумав, що то є чари, що їх можна зняти і що зі стриґи знову стане Фольтестова донечка, чарівна, мов писанка. Треба тільки просидіти у крипті цілу ніч – і все, справу вирішено. Після чого – уявляєш, Ґеральте, що то був за дурень, – пішов він на ніч до палацу. Як легко здогадатися, мало що від нього лишилося, тільки шляпа та палиця. Але Фольтест учепився у ту ідею, як реп’ях у собачий хвіст. Заборонив будь-які спроби вбити стриґу, а з усіх закутків краю понастягував шарлатанів, аби ті відчарували принцесу зі стриґи. Ото була мальовнича компанія! Якісь баби покручені, якісь кульгавці, брудні, брате, завошивлені, аж жаль брав. Ну й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозуміло, декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кількох навіть на частоколі повісили, але замало, замало. Я б їх усіх повісив. Про те, що стриґа, натомість, раз у раз когось та загризала, не звертаючи ані на шарлатанів, ані на їх закляття ні найменшої уваги, я вважаю, говорити не треба. Як і про те, що Фольтест у палаці вже не мешкав. Ніхто не мешкав.
Велерад перервався, сьорбнув пива. Відьмак мовчав.
– І так воно, Ґеральте, тягнеться вже шість років, бо те уродилося років чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи інших турбот, бо повоювали із Визіміром з Новіграда, але із пристойних, зрозумілих причин, йшлося про перенесення межових стовпів,[10] а не про якихось там дочок чи заручини. Фольтест, до речі, починає вже бубонити про шлюб й розглядає парсуни,[11] що їх надсилають із сусідніх дворів, – а раніше звичайно викидав їх у вбиральню. Але час від часу його знову охоплює ота манія, і розсилає
Велерад перераховує чи не всі базові способи боротьби із нечистою силою (вампірами, відьмами тощо), що дає нам як теоретична народна демонологія, так і практика розправи з тими, у кому підозрювали належність до надприродних сил.
Межові стовпи – означували реальні кордони між державами; по суті, були проявом верховної влади, втіленням юридичних прав володаря на підвладну йому територію. Пошкодження межового княжого стовпа вважалося одним із серйозних злочинів, замахом на маєстат монарха й каралося на горло. Більш детально про історію війни Фольтеста із Визіміром описано в романі А. Сапковського «Сезон гроз».
Парсуни (