Байстрючка. Марія Хімич
Читать онлайн книгу.
вочевидь, було байдуже. Та й навряд чи він звернув би увагу на таку малолітку, як я. Його, вочевидь, хвилювали лише дорослі дівулі, подібні до он тієї, яка заклично світить стрункими ніжками в прозорих панчохах, попри холодну погоду.
– Привіт, – мене хтось нагло витряс із роздумів.
Підвела очі – Ірокез пересів на вільне місце навпроти мене і, схоже, мав намір познайомитися.
– Привіт, – осяйно всміхнулася. У хлопця було кілечко у світлій брові. Він мені подобався все більше і більше.
– Як тебе звати? – поцікавився Ірокез.
– Ксенькою, а тебе? – відповіла тремтливим голосом.
– Марко, – представився парубок. – Куди їдеш?
– У містечко Д., – простодушно поділилася.
– Я теж туди! – зрадів Ірокез. – Ти їдеш когось навідати? Бо раніше тебе там ніколи не бачив.
– Так, хочу відвідати родичів, – погодилася.
– А кого? – не вгавав Марко. – Я там усіх знаю!
І тут мене заціпило. Ну не могла я вимовити осоружне прізвище Письки! Над усе боялася осоромитися й зганьбитися в нахабних зелених очах випадкового кавалера.
– До Віри Майданської, це моя тітка, – придумала на ходу.
– Не чув про таку, – мовив Марко.
«Ну звісно, ніхто про таку не чув», – хотілося додати.
– А яку ти музику слухаєш? – сповз хлопець на іншу тему.
Ми якийсь час порожньо теревенили, і я могла краще роздивитися хлопця. Він був втіленням брутальної романтики, просто мрія всіх провінційних дівчат. Марко розповів, що навчається в Житомирі, в агроуніверситеті. Відтак парубок поцікавився, де я навчаюся. Я ледь не зомліла від цього запитання, тому що в цьому році мала закінчити лише сьомий клас…
– У школі, – сказала досить упевнено.
– А скільки тобі років? – запідозрив недобре Ірокез.
– Чотирнадцять, – приплюсувала собі два роки.
– А-а-а, я ж думав шістнадцять, – похнюпився Марко й знишк.
Наша люб’язна розмова зійшла на пси. Хлопця явно відштовхнула наша різниця у віці. Мене це дико образило, і я відчайдушно заглядала йому у вічі. Але Марко помітив якогось знайомого й, вибачившись, пересів до нього. Я залишилася біля розбитого корита й ледве не плакала. «Усі чоловіки – покидьки!» – звучала в голові фраза Варварки, кинута спересердя вслід екс-кандидату в її женихи.
Проте швидко заспокоїлася й нагадала собі мету своєї поїздки. Чхати хотіла я на всіляких ірокезованих парубків! Хай за ними інші малолітки мліють…
На станції разом зі мною вийшов не лише Марко, а й чимало люду. Вони розбрелися хто куди переляканими тарганами, над якими нависла хмара дихлофосу. За хвилину-дві залишилася сама, мов палець серед відрубаних побратимів.
Надворі сонце сягнуло полудня, стояла чудова весняна погода, повітря бриніло неясними сподіваннями від співу дрібного птаства… А я гризла себе за те, що відправилася на пошуки брата, знаючи лише назву містечка, де він народився,